2 A6 Гендерне законодавство: порівняльний аналіз та коментарі (Вересень, 2005 р.) PDF Друк e-mail


Вступ

Програма сприяння Парламенту України університету Індіана (ПСП) , за підтримки Агентства США з Міжнародного Розвитку, спрямовує свою діяльність на виконання трьох основних цілей:

впровадження ефективних та демократичних внутрішніх правил управління у ВР;

  • покращення співпраці між законодавчою і виконавчою гілками влади;

  • підвищення рівня доступу громадян до законодавчого процесу та забезпечення зворотнього зв'язку між громадянами та парламентом.

    Гендерний компонент є одним із складових діяльності Програми. ПСП працює над включенням ґендерної проблематики в усі ланки своєї співпраці з Верховною Радою. Основним завданням компоненту є сприяння дотриманню принципів ґендерної рівності у всіх аспектах законодавчої роботи.

    З часу запровадження ґендерного компоненту (2003 рік) ПСП напрацювала сфокусовану стратегію ґендерної інтеграції в Парламенті України.

    Вона складається з наступних напрямків:

    - розробка ґендерно-чуйного законодавства;

    - підвищення ґендерної обізнаності народних депутатів, Апарату Верховної Ради та інтернів Програми;

    - створення інституційних механізмів впровадження ґендерної політики;

    - сприяння доступу до законодавчого процесу організацій, які займаються питаннями рівних можливостей для чоловіків і жінок.

    Вступ

    Усвідомлення великого значення парламентів, у діяльності яких свобода вибору й демократія як базові суспільні цінності набувають реального вираження, спонукає шукати шляхи активізації їх діяльності, посилення впливу депутатського корпусу на вирішення питань соціальної справедливості, створення умов рівноправного та стабільного людського розвитку. Сучасне розуміння демократії означає розгляд її як демократії ґендерної, тобто паритетної. Наповнення ґендерним змістом національного законодавства в різних країнах має свої особливості як за підходами, так і за темпами, проте, навіть за умов такої різноманітності, можна помітити спільні тенденції, а також зближення процесів формування ґендерного компоненту в системах національних законодавств, в тому числі й українських. У Конституції України рівні права й можливості жінок і чоловіків забезпечуються «наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям» (Ст. 24 Конституції України).

    11 січня 2005 року 289 народних депутатів проголосували в першому читанні за законопроект «Про забезпечення рівних прав жінок та чоловіків та рівних можливостей їх реалізації». До цього рішення Верховна Рада України йшла понад п'ять років. Але один спеціальний закон не може вирішити комплексні питання ґендерної рівності. Цей складний процес складається з багатьох чинників, які містять як законодавчу базу, так і відповідні механізми, зокрема, всередині самих державних структур. Невід'ємною складовою ґендерного компоненту законодавства є як спеціальні закони, так і ґендерно-чуйне законодавство в цілому.

    До спеціальних законів можна віднести Закон України „Про попередження насильства в сім'ї" вiд 15.11.2001 № 2789-III. Цей закон не має аналогів на всьому пострадянському просторі. Проте з його виникненням з'явилася потреба у з'ясуванні деяких практичних питань його впровадження, а також зміни та вдосконалення деяких його статей. Ця збірка має на меті ознайомити широке коло зацікавлених осіб, але насамперед народних депутатів та працівників Апарату Парламенту, із сучасними тенденціями розвитку ґендерного компоненту в системі національного законодавства, а також із особливостями застосування Закону України „Про попередження насильства в сім'ї" та проблемами, які виникли в процесі його впровадження.

Ґендерне законодавство: порівняльний аналіз законів про рівні можливості

Шеннон фон Шіл

Що таке «ґендер»?

Поняття ґендеру охоплює сферу соціальних ролей та обов'язків, які виконують чоловіки та жінки. Ґендер має низку соціально-культурних відмінностей, таких як расові, класові або вікові: однак власне це поняття часто інтерпретується невірно, із нерозумінням. У звіті Світового економічного форуму 2005 р. дається таке визначення «ґендер - це не синонім слова «жінка», це не політика, спрямована проти чоловіків, це поняття, що охоплює стосунки жінок і чоловіків, а також їхній статус стосовно одне одного.» (1)
Протягом останніх тридцяти років в усьому світі зросло розуміння питань, пов'язаних із ґендерною рівністю. Управління спеціального радника із ґендерних питань ООН вважає ґендерну рівність «етапом соціального розвитку людини, на якому права, відповідальність та обв'язки окремих осіб не визначаються фактом приналежності до чоловічої або жіночої статі». Ґендерна рівність передбачає стан справ, коли і чоловіки, і жінки можуть повністю реалізувати свій потенціал.
Четвертий План дій, розроблений на основі матеріалів Пекінської всесвітньої конференції жінок 1995 р., вимагає прийняття усіма державами-учасницями нового ґендерного підходу державної політики під назвою «ґендерне інтегрування»(2). Цей підхід можна визначити як застосування ґендерної оцінки до усіх правових та політичних норм, до розробки державної політики, проведення науково-дослідницької роботи, планування, лобіювання, впровадження нових норм і їх моніторингу. Відповідно до цього підходу суспільство отримує широкий вибір заходів для впровадження ґендерної політики.
У цій роботі порівнюються національне та європейське ґендерне законодавство стосовно ринку праці та насильства проти жінок. Представництво жінок у владі, а також рівні можливості в освіті окремо не обговорюються.

1. Ринок праці
У багатьох країнах змінюються соціально-культурні підходи у напрямку підтримки працюючих жінок і матерів, оскільки економіка держави стає все більш залежною від праці жінок. У промислово-розвинутих країнах існує яскрава тенденція щодо підсилення підтримки батьківських відпусток для догляду за дітьми, більшої доступності дитячих дошкільних закладів та визнання необхідності ролі держави у цьому процесі. (3)
У своїй книзі The Three Worlds of Welfare State Capitalism (Три типи капіталізму «соціальної держави») Еспінг-Андерсон розробив класифікацію форм соціальної держави. Він визначив три типи соціальної політики, притаманної для кожної з форм: консервативну, ліберальну та соціал-демократичну. Еспінг-Андерсон стверджує, що кожна «із трьох форм є невідривно пов'язаною з «системою ринку праці країни».(4)
Використовуючи цю класифікацію, Анжеліка фон Валь стверджує, що для класифікації держав, які впроваджують політику рівних можливостей у працевлаштуванні, може бути введене поняття системи рівної зайнятості. Політика рівної зайнятості спрямована на досягнення ґендерної рівності. Авторка визначає систему рівної зайнятості як «комбіновані взаємозалежні методи, якими рівні можливості та рівна зайнятість досягаються та розподіляються у країні, на ринку або в сім'ї.»(5)
Класифікаційна модель, запропонована фон Валь, враховує проблеми, що стосуються життєдіяльності жінок у суспільстві і виходять за межі традиційної форми соціальної держави. До них відносяться соціальна залежність, небезпечні життєві ситуації та ускладнений доступ до ринку праці. Класифікаційна модель фон Валь складає основу для наступного кроку порівняльного дослідження. Розглядаючи низку законів із забезпечення рівних можливостей, ми встановлюємо сім підходів до ґендерної рівності, які можуть поєднуватися і використовуватися державою для подолання нерівності на ринку праці(6):
1. Анти-дискримінаційна модель
2. Позитивні дії
3. Розширення можливостей
4. Співмірна цінність / рівність в оплатіv 5. Заходи проти сексуальних домагань
6. Політика, спрямована проти гетеросексизму(7)
7. Залучення чоловіків до досягнення рівної зайнятості через сприяння змінам у розподілі домашньої праці.

Ці підходи державної політики певним чином співвідносяться із системою рівної зайнятості в залежності від: соціально-демократичної, ліберальної чи консервативної форм соціальної держави. У Таблиці 1 описуються системи рівної зайнятості кожної з форм та їх взаємодія із вищенаведеними підходами державної політики.

ТАБЛИЦЯ 1

Форма соціальної держави

Характеристики

Переваги

Недоліки

Підходи

Соціал-демократична
Приклади:
Скандинавські країни

-ґендерна політика, орієнтована на рівність
-підтримує зайнятість шляхом розвитку державних соціальних послуг (наприклад, догляд за дітьми)
-громадянське суспільство/ жіночий рух відіграють незначну роль

- політика спрямована на рівну оплату й рівні можливості
-впроваджується шляхом централізованих колективних переговорів
-забезпечує солідарність у оплаті праці та загальну, ґендерно-нейтральну державну політику

-пізніше вирішуються проблеми спеціальних інтересів, пов'язаних із статтю, таких як квоти і сексуальні домагання

- розширення можливостей
- співмірна цінність
- політика, спрямована проти гетеросексизму
- зміни у розподілі домашньої роботи

Ліберальна

Приклади:
Великобританія, США, Канада, Австралія

-розподіл робочих місць залежить від ринку
-держава відіграє мінімальну роль у розширенні можливостей та веденні активної політики на ринку праці
- догляд за дітьми розглядається як приватна справа, що має вирішуватися ринковою пропозицією
-слабкі профспілки та ліві партії
-сильні ліберальні жіночі рухи

-формальна правова рівність між чоловіками й жінками
-підтримується окремі види анти- дискримінаційної політики та політики, що стимулює рівні можливості

-передбачає ґендерну тотожність (8)
-слабка система розширення можливостей
-проблемою залишається незалежність одиноких матерів та їх здатність самостійної підтримки

-анти-дискримінаційна модель
-позитивні дії

- політика, спрямовані проти гетеросексизму - співмірна цінність

Консервативна

Приклади:
Німеччина, Італія, Франція

-жінки і чоловіки задіяні у різних сферах (чоловіки займаються оплачуваною роботою, жінки - домашнім господарством і сім'єю)(9)
- часто відчувається вплив католицьких соціальних норм і консервативної державної моделі
- надання мінімальних послуг із догляду за дітьми

-підтримуються відпустки для догляду за дитиною (роль жінки як матері надійно захищена)

-неефективність забезпечення рівної оплати праці, рівних можливостей, анти-дискримінаційних заходів та позитивних дій
-неефективні заходи із обов'язкового забезпечення рівних можливостей
-високий рівень бідності серед одиноких матерів (низький рівень соціального забезпечення)

-комбіновані підходи



Анти-дискримінаційний підхід припускає, що «ґендерна нерівність є наслідком індивідуальної дискримінації»(10) і може бути ліквідована за допомогою окремого антидискримінаційного закону. Цей підхід є більш поширеним у ліберальних державах через їхній акцент на індивідуальні можливості та невтручання держави.

У підході позитивних дій втілена ідея, що неподільна структура ринку праці містить окремі соціальні групи, такі як жінки та неповнолітні. Система нерівноправної оплати праці та стратифікація, яка виникає внаслідок цього, розглядаються швидше як гноблення, а не як дискримінація. Крім прийняття законодавчих змін, модель позитивних дій вимагає зміни системи найму на роботу та просування по службі.

Оскільки впровадження цих заходів зазвичай забезпечується членами комісій або спеціальними урядовими чиновниками, між ними та представниками профспілок, які вважають себе законними представниками робітничого класу, може виникнути напруга та підозрілість. Підхід позитивних дій застосовується державами, де «нові інтереси та соціальні рухи формувалися з меншою конкуренцією», тобто у ліберальних державах.(11)

Підхід розширених можливостей спрямований на покращення становища жінок за межами ринку праці, а також покращення їхнього доступу до ринку праці.(12) Ця модель основною причиною ґендерної нерівності визначає нижчий або менш відповідальний рівень освіти / підготовки жінок, часті перерви у їхній кар'єрі, а також обов'язки з ведення домашнього господарства. Для виправлення ситуації вимагається широке державне втручання у такі сфери, як післядипломна освіта, професійна підготовка, надання послуг із догляду за дітьми тощо. Програми у цих сферах найбільш сумісні із соціально-демократичною формою соціальної держави.

Навіть у державах, в яких дозволені тривалі й високооплачувані відпустки для догляду за дітьми, ці відпустки в основному беруть жінки. Це продовжує «підривати їхнє становище на ринку праці, сприяє їхньому виходу із ринку праці, підсилює їхню роль в догляді за дітьми та виключає батька» з цього процесу.(13) Підхід розширених можливостей передбачає також розширення вибору. Жінки повинні мати свободу вибору між роботою та доглядом за своїми дітьми, і цей вибір має поважатися.(14)

Четверта модель, запропонована фон Валь, - це підхід співмірної цінності. Він спрямований на часткове вирішення проблеми ґендерної сегрегації(15), але не її повне усунення. Ґендерна сегрегація - це зосередження жінок в окремих секторах ринку праці (наприклад, медицині, освіті, діловодстві).(16) Робота в цих секторах характеризується низькою платнею, відсутністю можливостей для кар'єрного росту та низькими пенсіями. Підхід співмірної цінності впроваджує відповідну грошову компенсацію за роботу у секторах, де зайняті переважно жінки.
Концепція співмірної цінності вимагає «принципу рівноправностні оплати праці», що означає усунення будь-якої дискримінації на підставі статі в усіх аспектах і умовах винагороди за рівнозначну працю або за роботу, яка має однакову цінність. У випадках, коли для визначення оплати праці використовується система класифікації роботи, вона повинна визначатися за допомогою ґендерно-нейтральних об'єктивних інструментів»(17)

Переваги цього підходу:

  • Метод співмірної цінності вирішує проблему неадекватності оплати праці, що викликана трудовою сегрегацією, таким чином сприяючи подоланню залежності жінок та підвищуючи їх спроможність незалежно вести домашнє господарство».

    Недоліки:

  • Охоплення методу обмежене ситуаціями, у яких може бути визначена співмірна цінність.

  • Метод не вирішує проблеми значного розриву між оплатою праці чоловіків і жінок, викликаного факторами, що впливають на продуктивність праці (освіта, навчання, досвід, відпрацьований час).

  • Розробка та впровадження методу вимагають значних витрат, що може зашкодити ефективності державної політики у цій сфері.

  • Метод не заохочує жінок обіймати керівні посади, залишаючи незмінним статус непрестижних для жінок робочих місць.

    У країнах, де оплата плати встановлюється більш централізовано та/або де профспілки є сильнішими, може бути менш доцільним зрівнювати ставки оплати праці за допомогою методу співмірної цінності. Як не парадоксально, але соціал-демократична форма соціальної держави із рівною зайнятістю має досить механізмів протидії ринковим принципам оплати праці і може сприяти встановленню ставок оплати праці на основі співмірної цінності. Проте використання цього методу тут є неефективним, оскільки оплата праці в таких державах встановлюється головним чином центарлізовано як, наприклад, у Швеції.(18)

    Протидія сексуальним домаганням здобула широку підтримку у 1980-х роках. Держави консервативних і соціал-демократичних форм відстали від ліберальних у вирішенні проблеми сексуальних домагань на робочому місці, оскільки сексуальні домагання сприймаються, насамперед, як форма індивідуальної дискримінації.(19) Феміністичні групи, які активно діють у ліберальних країнах, виявилися надзвичайно ефективними у зміні акцентів публічного дискурсу, а також законодавства у цій сфері. Слід, однак, відзначити, що визначення сексуальних домагань, а також механізми протидії та покарання за них значно відрізняються в різних країнах.

    Ґендерне законодавство значно менше регулює такий аспект трудових і позатрудових стосунків, який останнім часом привертає пильну увагу міжнародних організацій, як дискримінацію геїв та лесбіянок на робочому місці та у суспільному житті. Лише соціал-демократичні країни підтримують комплексні зміни в законодавстві, що вирішують проблему дискримінації цієї суспільної групи. Питання дискримінації геїв та лесбіянок є багатосторонніми та виходять за межі даної статті. Далі ми зосередимо увагу на порівнянні ґендерного законодавства, оскільки воно стосується чоловіків та жінок загалом, незалежно від їх сексуальної орієнтації.

    Сьомий і найновіший підхід до законодавства про рівні можливості виник у 1995 р. і стосується зміни поведінки чоловіків та їх заохочення до активнішої участі у вихованні дітей та веденні домашнього господарства. Цей підхід зазвичай втілюється у регулюванні відпусток для догляду за дитиною. Він вважається суто «ґендерним» підходом, який використовується переважно у соціал-демократичних формах соціальної держави. Оскільки він містить зміну ролей чоловіків та жінок, а також спирається на значну державну підтримку, такий підхід рідше застосовується у консервативних і ліберальних країнах.

    Такі види класифікації, одна з яких описана вище, не є ідеально точними. У наступному розділі порівнюється сучасне ґендерне законодавство у країнах кожної з трьох типів рівної зайнятості: соціал-демократичної, ліберальної та консервативної.(20) Хоча більшість країн можливо класифікувати як такі, що належать до однієї з цих форм, існують і винятки. У ряді країн проявляються характеристики інших форм у їх підході до змін законодавчих норм, що регулюють питання рівної зайнятості. Крім того, у законодавстві багатьох європейських країн проявляється потужний вплив наднаціональної політики Європейського Союзу з ґендерного інтегрування, яка детальніше описується нижче.

    Соціал-демократичний тип політики рівної зайнятості

    Соціал-демократична модель, яку іноді називають моделлю двох годувальників, в основному притаманна для північноєвропейських країн. Ці країни вже давно вважаються міжнародними лідерами прогресивної ґендерної політики. Політика рівної зайнятості впроваджується через централізоване колективне лобіювання та соціальну політику. Менша увага приділяється тут конституційним гарантіям, і, наприклад, ні у Швеції, ні в Данії немає конституційних положень, що гарантують рівну оплату та рівність у ставленні до жінок.
    Скандинавські країни, загалом, є менш активними у впровадженні законодавства про рівну оплату і рівні можливості, але вони провели велику практичну роботу у розширенні можливостей. Ці країни зосередилися на колективному, а не індивідуальному аспекті, і таким чином, на думку фон Валь, не дивно, що «політики тіла»(21), такі як протидія сексуальним домаганням, почали застосовуватись у цих державах пізніше, ніж у країнах із ліберальною формою рівної зайнятості.»(22)
    З 1994 р. Швеція змістила фокус політики досягнення ґендерної рівності із часткових заходів спеціального застосування на ширше коло заходів, що впливають на щоденну політичну та адміністративну діяльність. В країні було прийнято 3-рівневу стратегію з інтеграції ґендерної політики, яка складається з таких елементів: 1) виділення категорії ґендеру в усій офіційній статистиці; 2) проведення навчальних програм з ґендерної рівності для міністрів, прес-секретарів, політичних радників, керівних державних службовців; 3) включення ґендерного виміру в роботу усіх урядових слідчих комісій.(23)
    Наявність субсидованих державою закладів з догляду за дітьми та літніми людьми та вдосконалена транспортна система називають рушіями порівняно високого рівня зайнятості жінок у Швеції. Однак це також посилило жорстку гендерну сегрегацію на ринку праці.(24) Закон Норвегії «Про ґендерну рівність» є унікальним у тому значенні, що він не тільки стосується трудової діяльності, а має більше охоплення і стосується усіх секторів, включно з освітою, політичним та сімейним життям. Закон поширюється також на сферу приватного життя, але тут він не передбачає механізмів примусового застосування. Законодавче регулювання сфери сімейного та приватного пояснюється завданням «змінити ставлення до ґендерної дискримінації у приватному житті та заявити про позицію держави з цього питання».(25) Цей приклад демонструє значення змін у суспільних поглядах до будь-якої комплексної ґендерної політики. Більше того, Закон Норвегії «Про ґендерну рівність» містить положення щодо позитивних дій на користь жінок, а також, що дуже важливо, на користь чоловіків у видах зайнятості, пов'язаних із навчанням дітей та догляду за ними. Таблиця 2 описує політику рівних можливостей Швеції та Норвегії. Шість категорій таблиці співвідносяться з типами політики рівної зайнятості, визначеними фон Валь. Обидві країни впроваджують активну політику розширення можливостей, всебічно підтримують надання відпусток для догляду за дитиною, заохочуючи, таким чином, більш рівний розподіл праці.

ТАБЛИЦЯ 2

Анти-дискримінаційна політика праці (найм, оплата)

Позитивні дії

Розширення можливостей (доступ, професійна підготовка, догляд за дитиною)

Пенсійна політика

Протидія сексуальним домаганням

Відпустка для догляду за дитиною

Швеція

1) Угода про зарплатну солідарність (1979)

2) Закон «Про рівність між чоловіками і жінками на роботі» (1980), замінений Законом «Про рівні можливості» (1992)

У 1995 р. в університетах утворена квотна система для збільшення кількості жінок-викладачок

1) Академія управління бізнесом (1995)

Ініціатива уряду та приватного сектору з посилення ролі жінок та чоловіків - керівників

2) Усі батьки, які працюють, мають право на догляд за дитиною у віці від 1 до 6 років

У січні 1999 р. був введений новий пенсійний план(26)
- Нефіксований пенсійний вік та врахування часу, присвяченого догляду за дітьми, військовій службі та навчанню при визаченні права на одержання пенсії

«Закон про рівні можливості» (1992)
-забороняє роботодавцеві переслідувати працівника за відмову задовільнити сексуальні домагання;
- роботодавець зобов'язаний активно попереджувати сексуальні домагання

- 480 днів відпустки з грошовою компенсацією для батьків може розподілятися між батьками
-60 днів закріплюються за матір'ю, і 60 днів за батьком (без права передачі)
- грошова компенсація складає 80 % від кваліфікаційного доходу за 390 днів.

Коментарі

1) впроваджується через законодавство та колективні переговори
2) містить положення, що забороняють дискримінацію на основі статі, та положень, які зобов'язують роботодавця активно сприяти ґендерній рівності
- Суди у трудових справах та Омбудсмен з питань рівності забезпечують обов'язкове виконання цих положень

-Європейський суд справедливості оскаржив цю практику у 2000 р., заявляючи, що недостатньо представлену стать не можна автоматично підтримувати (27) - слід враховувати рівну кваліфікацію
-Шведська політика позитивних дій була розроблена пізніше, ніж у ліберальних державах

1) Це одна із численних урядових програм для підвищення мобільності жінок на ринку праці та їх заохочення до участі у видах діяльності, де традиційно переважають чоловіки. Інші програми спрямовані на підвищення зайнятості чоловіків «жіночими» видами діяльності.

Новий план має 3 компоненти:
1) фонд доходів, який формується із частки доходів протягом трудової діяльності;
2) пенсія, яка базується на пенсійних вкладах особи;
3) гарантована пенсія для осіб з низьким доходом або без доходу

-

Додаткові переваги:
- член подружжя або інша застрахована особа може взяти тимчасову відпустку для догляду за хворою дитиною (60 днів у рік на дитину) з компенсацією втраченого доходу;
-у 2002 р. батьки використали 15,5% отриманої страхової допомоги для догляду за дитиною
-тимчасова допомога для догляду за хворою дитиною майже повністю розподіляється між батьками; батьки використовують 43 % днів, які їм законодавчо виділяються

Норвегія

Закон «Про ґендерну рівність» (1979) сьогодні переглядається.
-містить анти-дискримінаційні положення (Статті 3 і 4) та положення щодо рівної оплати праці (Стаття 5)

1) Закон «Про ґендерну рівність» (1979)
Допускає різне ставлення до чоловіків і жінок, якщо таке ставлення сприяє досягненню ґендерної рівності
2) Стаття 21: вимагає як мінімум 40% представництва кожної статі у всіх державних органах, радах та комітетах

1) Закон «Про заклади денного догляду» (1995)(28)
- містить законодавчі вимоги до закладів денного догляду - муніципальні органи загалом несуть відповідальність за будівництво, діяльність, контроль та дотримання ними норм законодавства
2)Грошова допомога - надається батькам, які мають дітей віком від 1 до 3 років, що не відвідують заклади догляду повного дня

-

Закон «Про ґендерну рівність» - нове положення вимагає від роботодавців бути ініціативними у вжитті заходів захисту працівників обох статей від сексуальних домагань; - зобов'язує усі норвезькі організації вживати заходів із попередження сексуальних домагань - це положення також стосується студентів обох статей

-52 тижні з 80 % компенсацією або 42 тижні із 100% компенсацією(29)
-для усиновленої дитини допомога надається відповідно на 49 або 39 тижнів для кожної дитини, усиновленої до 15-річного віку
-може розподілятися між батьками, але 3 тижні до і 6 тижнів після народження бере мати без права передачі чи перенесення
-чотири тижні закріплюються за батьком ( «квота батьківства» )

Коментарі

- різне ставлення до працівників, які працюють повний і неповний день є порушенням закону 30
- Омбудсмен з питань ґендерної рівності та Комісія з питань ґендерної рівності забезпечують обов'язкове виконання Закону «Про ґендерну рівність»

1) базується на положеннях ранніх колективних угод між соціальними партнерами, обов'язкове виконання його положень покладено на сторони цих угод, а не на Омбудсмена
2) спрямований на досягнення балансу представництва у таких комітетах, як економічний, сільськогосподарський, зв'язку, технологій та оборони.

1) державні ґранти надаються державним і приватним установам - на сьогодні попит перевищує спроможність, однак уряд планує покращити ситуацію у 2005 р.
2) призначена надати батькам можливість догляду за дитиною, якщо вони цього бажають

-

-

- для отримання права на відпустку мати повинна працювати (отримувати дохід, що дає право на пенсію) протягом 6-10 місяців до відпустки.
-жінки, які не мають права на відпустку, отримують разову допомогу у сумі приблизно 4198 євро (за станом на 2004 р.)



Ліберальний тип політики рівної зайнятості

Законодавчі положення, що регулюють застосування анти-дискримінаційних заходів та рівну оплату для чоловіків і жінок, вперше були прийняті у ліберальних демократичних країнах. У Великобританії закон про рівну оплату був прийнятий 1970 р., навіть раніше, ніж у скандинавських країнах. Канадський закон «Про рівну оплату» був прийнятий ще у 1956 р. Однак раннє прийняття законодавчих актів не означало їх ефективності. Програми позитивних дій реалізуються у США протягом 30 років, але жінки та представники меншин ще й досі стикаються з суттєвими перешкодами кар'єрного зростання на вищих управлінських рівнях. (31)
У країнах з ліберальним типом рівної зайнятості побутує переконаність, «що рівні можливості - це відсутність окремих бар'єрів та ... підтримка рівності можливостей на індивідуальній основі».(32) Законодавство щодо ґендерної рівності тут не впроваджується через колективні угоди. Спори, що стосуються рівної зайнятості, як правило, вирішуються у судах на індивідуальній основі.
Загалом, ліберальний тип рівної зайнятості лиш у мінімальному обсязі надає підтримку інтеграції матерів до лав робочої сили і має слабку соціальну політику. Наприклад, у Сполучених Штатах законодавчо гарантується право на ґендерну рівність, але держава практично не надає підтримки для догляду за дитиною. Схожа, хоча й дещо краща, ситуація у Великій Британії.
Передача регулювання питання догляду за дітьми виключно ринку означає, що ґендерна рівність «є радше привілеєм, який використовують заможні жінки.» У Великобританії, наприклад, з'явилась тенденція, коли «жінки з вищим рівнем освіти оплачують догляд за дитиною та продовжують працювати, тоді як жінки з нижчим рівнем повертаються після догляду за дитиною до нижче оплачуваної неповної зайнятості та несуть іще більші втрати.»(33)
У Великій Британії не застосовується підхід розширення можливостей. Проте на політику країни у цій сфері впливає ґендерне законодавство Європейського Союзу, тож ситуація в цій сфері більш «сприятлива для жінок», ніж у Сполучених Штатах,(34) як видно з даних у Таблиці 3.

ТАБЛИЦЯ 3

Анти-дискримінаційна політика праці (найм, оплата)

Позитивні дії

Розширення можливостей (доступ, професійна підготовка, догляд за дитиною)

Пенсійна політика

Протидія сексуальним домаганням

Відпустка для догляду за дитиною

Великобританія

1) Закон «Про рівноправність оплати праці» (1970)
- працівники можуть вимагати рівної оплати у суді з вирішення трудових спорів за роботу, яку вони вважають такою, що має рівнозначну цінність з роботою, яку виконує колега іншої статі на тій самій посаді -Позови можуть подавати чоловіки або жінки. 2) Закон «Про ґендерну дискримінацію» (1975)

1) у приватному секторі компанії добровільно застосовують ці заходи
2) Закон «Про ґендерну дискримінацію ( на виборах)» (2002 р.)
Дозоляє політичним партіям обирати заходи для зниження ґендерної нерівності

1) батьки дітей до 6-річного віку або дітей з обмеженими можливостями (інвалідів) віком до 18 років мають право вимагати встановлення гнучкого робочого графіка, а роботодавці зобов'язані зробити все можливе для задоволення цього прохання
2) Податковий кредит на дітей та Податковий кредит для працюючих - це програми, які можуть знизити витрати на догляд за дітьми втрічі.

1) Підняття статусу домашньої праці
Зменшує кількість років, які має відпрацювати жінка для одержання державної пенсії за рахунок років, витрачених на догляд за дитиною.
2) чинний пенсійний вік для чоловіків - 65 і для жінок - 60 років (буде підвищений до 65 до 2020 р.)
3)Після розлучення сума пенсії може розділятися між членами подружжя.

-хоча домагання не згадуються у Законі «Про ґендерну дискримінацію» , суд у 1986 вирішив, що Закон містить перелік деяких форм домаганнь, які заборонені, оскільки вони можуть розглядатися як завдання шкоди на основі статі

- жінки одержують 26-тижневу декретну відпустку незалежно від стажу за встановленою законом ставкою;
- 2-тижнева оплачувана відпустка для догляду за дитиною за встановленою законом ставкою (35)
-13-тижнева неоплачувана відпустка для догляду за дитиною на кожну дитину до 5-річного віку.

Коментарі

Комісія з рівних можливостей, Господарські третейські суди та Арбітражні комісії забезпечують обов'язкове застосування анти-дискримінаційного законодавства та розглядають справи у цій сфері.

1) лише невелика кількість компаній застосовують ці заходи; впровадження неоднорідне та суттєво не впливає на розподіл робочих місць
2) Закон є результатом державного втручання з метою підтримки участі жінок у політиці. Термін дії спливає у 2015 р.

1) не передбачає автоматичного надання права на гнучкий графік роботи, а тільки право просити його
2) сума кредита обмежена.

-

-

-матері можуть бути надані додаткові 26 тижнів, якщо вона відпрацювала на свого роботодавця 26 тижнів поспіль до початку 14 тижня вагітності
-деякі роботодавці можуть добровільно надавати оплачувані відпустки для догляду за дитиною



Консервативний тип політики рівної зайнятості

В країнах з консервативним типом політики рівної зайнятості у жінок та чоловіків чітко визначені соціальні ролі, які надійно захищаються профспілками і роботодавцями. Цей тип може також характеризуватися баченням ролі чоловіка як годувальника. Це бачення поступово розмивається завдяки все більшій участі жінок на ринку праці, політичною трансформацією стосунків у сфері соціального забезпечення і зайнятості, а також новими відносинами у сім'ї.
Німеччина хоча й є однією з країн-засновниць ЄС, спочатку дуже повільно впроваджувала директиви ЄС щодо рівноправної оплати праці та однакового ставлення. Тільки через п'ять років після появи цих директив у країні були прийняті заходи на їх виконання. Однак прийняті закони впроваджували приписи директив ЄС тільки частково. У конституціях Німеччини, Австрії, Франції та Італії є згадка про однакове ставлення або рівнозначну оплату праці, але на практиці проблеми у цих сферах вирішуються неефективно.(36) Щоправда, Німеччина та Австрія досягли значного прогресу останнім часом, розширивши застосування заходів, «сприятливих для жінок»(37) відповідно до останніх директив ЄС.
Ґендерне законодавство у країнах консервативного типу політики рівної зайнятості традиційно спрямоване на захист особливого статусу матерів. У багатьох з цих країн, наприклад, не допускається, щоби жінки працювали в нічну зміну або їздили у службові відрядження, якщо вони вагітні або мають маленьких дітей.(38)
У Німеччині й Нідерландах не надаються послуги догляду за дітьми ясельного віку, тому жінки змушені залишатися вдома. З 1986 року у Німеччині введено оплачувану відпустку для догляду за дитиною, що заохочує матерів залишатися вдома та дбати про немовлят. Пронаталізм(39) однаково сильний у Франції і Бельгії, крім того обидві ці країни мають добре розвинені системи догляду за дітьми для малюків 1-3 та 3-5 років.
Системи соціального страхування тільки починають визнавати догляд за дітьми діяльністю, що дорівнює оплачуваній зайнятості і, таким чином, такою, що заслуговує пенсії. Швейцарія запровадила радикальний підхід до розподілу пенсійних витрат, відповідно до якого пенсія щорічно розподіляється порівну між членами подружжя. Іншими словами, «половина з «горщика» чоловіка щороку переливається у «горщик» дружини, і, у свою чергу, половина «горщика» дружини щороку переливається у «горщик» чоловіка.»(40)
Ґендерна ситуація в державах Центральної і Східної Європи наближена до моделі скандинавських країн, коли залучення жінок на ринок праці сягає 80 % (Чехословаччина, Естонія, Латвія, Литва) та 70 % (Польща під час перехідного періоду). Різниця в оплаті праці між статями складала 11 % в Угорщині та 13 % у Польщі.(41) Незважаючи на досягнення в громадському житті, приватне життя залишилося таким, як і раніше, і «традиційне сприйняття чоловіка і жінки залишилося, в основному, незмінним»(42). Паскаль і Л'юіс стверджують, що зміни, які відбулися після 1989 р., фактично привели до виникнення «нового традиціоналізму» та повороту до моделі чоловіка як годувальника, принаймні у Польщі, де Католицька церква дуже авторитетна (дивіться Таблицю 4).
За даними Європейського фонду, 12 нових членів і кандидатів в члени ЄС мають більш рівний розподіл у сфері догляду за дітьми, ніж решта країн ЄС, зокрема, серед осіб молодшого віку.(43)
У звіті «Рівні можливості для жінок і чоловіків: моніторинг законодавства і практики у нових державах-членах та країнах, що планують приєднатися до Європейського Союзу» говориться, що загальна низька поінформованість чоловіків і жінок регіону про ґендерну нерівність впливає на їхнє повсякденне життя. У цих країнах бракує політичної волі для примусового застосування існуючих засобів політики ґендерної рівності на національному рівні та на рівні ЄС. Автори звіту переконують, що урядам Болгарії, Угорщині та Польщі необхідно схвалити офіційну стратегію ґендерної рівності та закликають усі держави регіону розпочати збір статистичних даних у сфері ґендерної рівності.(44)

Таблиця 4

Анти-дискримінаційна політика праці (найм, оплата)

Позитивні дії

Розширення можливостей (доступ, професійна підготовка, догляд за дитиною)

Пенсійна політика

Протидія сексуальним домаганням

Відпустка для догляду за дитиною

Німеччина

1) Федеральний Закон «Про рівні можливості жінок і чоловіків» (2001)
-зобов'язує державні органи надавати дозвіл державним службовцям з неповною зайнятістю, які мають сімейні обов'язки, повертатися до повної занятості
2) Другий Закон «Про рівність» (1998)
-зобов'язує роботодавця виплачувати компенсацію у випадку дискримінації45

Федеральний Закон «Про рівні можливості жінок і чоловіків» (2001)
- кандидатці, яка має ту ж кваліфікацію і професійний досвід, що і чоловік, який претендує на цю посаду, може надаватися перевага у сферах, де жінки недостатньо представлені

1) Федеральний Закон «Про рівні можливості жінок і чоловіків» (2001)
- переривання зайнятості, менший досвід роботи внаслідок сімейних зобов'язань, або часові обмеження у зв'язку із доглядом за дитиною не повинні враховуватися під час прийняття на роботу
2) Закон «Про сприяння зайнятості» та Закон «Про роботу» (2002)AQTIV(46) - обидва документи дають перевагу працівникам, які повертаються до роботи після тривалої відсутності (за сімейними обставинами)

1) Закон «Про нарахування пенсій за віком»
- час відпустки для догляду за дитиною враховується для осіб з сімейними обов'язками
2)пенсії після розлучення можна розділяти

-

1) Закон «Про захист материнства» та Другий Закон «Про внесення змін до Закону про захист материнства» (2002)
- захищає жінок від ризиків, пов'язаних із завданням шкоди здоров'ю на робочому місці та звільненням
- період дії захисту для вагітних матерів - 14 тижнів або більше, якщо дитина народилася раніше встановленого терміну
2) Федеральний Закон «Про виховання дітей» (2001)
- сума допомоги збільшується з появою четвертої дитини.
- батьки мають право брати відпустку для догляду за дитиною на строк до трьох років для кожної дитини та захищені від звільнення

Коментарі

-

Цей Закон замінив Федеральний Закон «Про підтримку жінок» (1994)

-

-

-

-є свідчення того, що політика з надання відпусток для догляду за дитиною використовувалась для стимулювання виходу жінок на ринок праці(47)

Польща (48)

-Польське законодавство відповідає законодавчим рекомендаціям Директив ЄС про рівне ставлення, однак виконання цих директив є неповним або неадекватним.
2) Уповноважений з питань рівного статусу жінок і чоловіків
- інституційний механізм забезпечення ґендерної рівності

-

1) немає комплексної стратегії ґендерної рівності
2) немає комплексної стратегії щодо сприяння участі жінок у лавах робочої сили

- немає конкретних програм, що вирішують проблему ґендерної нерівності у схемах соціального захисту
- Конституційний Суд вирішив, що жінки можуть вийти на пенсію у віці 60 років, але не зобов'язані це робити. Жінки, які бажають працювати до 65 років, не можуть бути звільнені

- прийняті зміни до Трудового Кодексу, що стосуються протидії сексуальним домаганням

1) Трудовий Кодекс, Стаття 178: забороняє роботу вагітних жінок у нічну зміну і позаурочний час, а також відрядження або переведення на роботу поза постійним місцем роботи без згоди жінки
2) 6-місячна відпустка для догляду за дитиною, знижена оплата для працівників державного сектора
3) немає заходів політики заохочення батька до участі у домашній роботі
4) обмеження здійснення абортів

Коментарі

- відсутність загальної системи класифікації робочих місць та оцінювання роботи не дозволяє порівняння робіт
2) Уповноважений не має права приймати рішення, а може лише проводити моніторинг, аналізувати, оцінювати, інформувати, пропагувати та вести просвітницьку роботу

-

2) час від часу докладаються певні зусилля до ліквідації безробіття серед жінок

-

- останнім часом суди розглянули більше справ про сексуальні домагання, але більшість із випадків були класифіковані як «тяжкі» домагання та розглядалися у кримінальному суді -у цивільних судах відсутня статистика чи були серед справ про образи випадки сексуальних домагань на робочому місці

1) положення також стосується жінок, які виховують дитину віком до 4 років, та батьків, які мають малих дітей та є єдиними, хто їх доглядає
2) це менше у порівнянні з 6-місячною повною оплатою / 6-місячною частковою оплатою / 6 роками без оплати, які пропонувалися у соціалістичній Польщі - працівники приватного сектора можуть не одержувати жодної допомоги для догляду за дітьми



Ґендерна інтеграція(49) та Європейський Союз
У Європейському Союзі заходи ґендерної політики впроваджувалася нерівномірно внаслідок відмінностей між типами рівної зайнятості. Деякі з них значно випереджають законодавство ЄС (зазвичай, соціал-демократичні країни), тоді як інші намагаються не відставати (зазвичай, ліберальні й консервативні).
У сфері становища жінок у державах-членах ЄС було досягнуто значного прогресу, але ґендерної рівності у повсякденному житті ще не досягнуто - рівність жінки і чоловіка не завжди забезпечується практично. Недостатнє представництво жінок та факти насильства проти них, що не припиняються, серед іншого, вказують на існування структурної ґендерної нерівності.
За даними Європейської Комісії, цю ситуацію можна ефективно вирішити «шляхом інтеграції завдань ґендерної рівності у напрямки державної політики, які мають прямий або опосередкований вплив на життя жінок і чоловіків».(50) У розробці і впровадженні державної політики проблеми, потреби та надії жінок повинні враховуватися та набувати такого ж значення, як проблеми чоловіків. Це підхід ґендерного інтегрування, затверджений Комісією 1996 р. (Повідомлення Комісії від 21 лютого 1996 р. «Впровадження рівних можливостей для жінок і чоловіків в усі напрямки політики та діяльність Спільноти» COM(96) 67, остаточне). Рамкова стратегія Співтовариства з ґендерної рівності (2001-2005) описує ґендерний підхід, який поєднує ґендерне інтегрування із конкретними діями, спрямованими на покращення становища жінок.
Прийняття кількох директив ЄС, що стосуються ґендерної рівності, привело до розробки обов'язкових напрямків політики та єдиних стандартів для усіх членів ЄС. Ґендерна політика на національному рівні зазнає все більшого законодавчого впливу на рівні ЄС, у якому політика узгодження набирає ваги.(51) Крім того, нові директиви щодо стратегії зайнятості у ЄС визнають потребу поширення ідей ґендерної рівності на неоплачувану роботу з догляду за дітьми, акцентуючи увагу на рівному розподілі обов'язків з догляду за дитиною і ведення господарства, а також заохоченні чоловіків брати відпустки для догляду за дитиною.(52)
Як правило, регуляторні напрямки політики ЄС є добровільними. Але це не стосується політики з ґендерної рівності.(53) Численні обов'язкові директиви ЄС з ґендерної політики, а також задекларований намір ЄС ліквідувати ґендерну нерівність в усіх видах діяльності, є важливим кроком на шляху розробки комплексної ґендерної політики. У Таблиці 5 розглядаються шість основних директив ЄС, що стосуються ґендерної рівності.

-

Зміст Директиви

Коментарі

Директива з рівної оплати 75/117/EEC(54)

Стаття 1: "... принцип рівноправності оплати праці, означає усунення будь-якої дискримінації на підставі статі в усіх аспектах і умовах винагороди за рівнозначну працю або за роботу, яка має однакову цінність». Зокрема, будь-яка класифікація посад, яка визначає оплату праці, має базуватися на однакових критеріях для чоловіків і жінок.
Стаття 2: зобов'язує Держави-члени ЄС прийняти законодавчі положення, які дозволяють усім працівникам вирішувати спори через суд
Стаття 5: захищає працівників від звільнення через надання права оскарження рішень

- згідно з рішеннями Суду справедливості, термін «оплата» повинен мати широке охоплення і стосуватися пенсійних внесків та будь-яких пільг; може існувати різниця у погодинній оплаті між частково зайнятими та постійними працівниками через об'єктивні чинники, інші, ніж стать; фізична сила може бути обґрунтованим критерієм для надання роботи; рівноправна оплата не встановлюється шляхом зниження оплати праці чоловіків, які отримували більше; проводиться оцінка, якщо праця позивача вважається такою, що має вищу цінність
-індивідуальні випадки в судовому порядку, як правило, не розглядаються, хоча не заборонені. Групові позови та скарги, які найбільш ефективні у боротьбі за рівноправну оплату, як правило, не застосовуються у європейській правовій традиції.

Директива з рівного ставлення 76/207/EEC

Стаття 1: ставлення до чоловіків та жінок має бути однаковим стосовно умов праці, соціального забезпечення та доступу до працевлаштування.
Стаття 2: директива не обмежує заходів щодо захисту жінок, особливо у плані вагітності та материнства ... директива також не обмежує заходів зі сприяння рівності та ліквідації бар'єрів для жінок

анти-дискримінаційні заходи/добровільні позитивні дії

Директива про вагітних працівниць 92/85/EEC

Стаття 4: мають оцінюватися ризики та небезпеки для здоров'я, пов'язані з відповідним виробничим середовищем.
Стаття 5: якщо виявлені ризики для здоров'я, умови роботи для жінок, що підлягають такому ризику, мають бути змінені. Якщо це неможливо, роботодавець має перевести працівницю на іншу роботу або надати відпустку.
Стаття 7: від працівниць, що піддаються ризику, не можна вимагати роботи у нічну зміну.

-вагітні працівниці, працівниці, які нещодавно народили або матері, що годують грудних дітей, вважаються особливою «групою ризику», щодо якої слід застосовувати окремі заходи безпеки;
-встановлює 14-тижневу декретну відпустку, право на обстеження під час вагітності без втрати заробітної плати;
- захищає від звільнення через вагітність

Директива про відпустку для догляду за дитиною 96/34/EC

Мінімальні вимоги
-чоловіки та жінки отримують відпустку для догляду за дитиною від трьох місяців до досягнення дитиною певного віку (до 8 років), останнє встановлено державою-членом ЄС.
- три місяці раннього догляду не передаються;
-держави-члени заохочуються до прийняття більш сприятливих положень, ніж ті, які встановлюються Директивою.

-заходи із узгодження трудової діяльності та сімейного життя повинні заохочувати нові гнучкі способи організації праці й часу роботи;
-сімейна політика має розглядатися у контексті демографічних змін, впливу старіння населення, зменшення різниці між поколіннями та сприяння участі жінок у лавах робочої сили;
- за допомогою таких заходів, як освітні програми слід заохочувати чоловіків брати на себе рівну частку сімейних обов'язків, наприклад, брати відпустки для догляду за дитиною
Директивою Ради 97/75/EC дія Директиви 96/34/EC поширюється на Великобританію.

Директива про тягар доказів 97/52/EC

Стаття 4: якщо позивач наводить факти, які можуть вважатися прямою або непрямою дискримінацією, тягар доказу того, що порушення не було, лягає на відповідача

традиційно, тягар доказу покладено на окремих позивачів, а не відповідачів (роботодавців). Однак ця директива перекладає тягар доказів у справах, що стосуються рівнозначної оплати та рівного ставлення до жінок і чоловіків, на відповідачів.

Директива про захист гідності 2002/73/EC

- Домагання, пов'язані зі статтю особи, та сексуальні домагання суперечать принципу рівного ставлення до жінок і чоловіків; таким чином можна визначити підходи і заборонити такі форми дискримінації;
-роботодавців та осіб, відповідальних за професійну підготовку, слід заохочувати вживати заходи для боротьби з усіма формами ґендерної дискримінації та, зокрема, вживати профілактичні заходи проти переслідування та сексуальних домагань на робочому місці, згідно з національним законодавством і практикою.

-



II. Ґендерне насильство

Насильство глибоко пов'язане із нерівністю у стосунках між чоловіками і жінками. Насильство - це не тільки фізична або сексуальна агресія, що призводить до фізичної шкоди. Ґендерне насильство може виражатися у психологічному або емоційному тиску (наприклад, залякування, погрози, примус, словесна образа) та прямому чи опосередкованому соціальному насильстві (наприклад, стигматизація, неприйняття, ізоляція, дискримінація).(55) У широкому значенні насильство проти жінок визначається як порушення прав жінки як людини.
Таким чином, ґендерне насильство охоплює різні насильницькі дії, що здійснюються проти осіб чи груп на основі статі жертви, зокрема, «на основі того, як певне суспільство встановлює та контролює соціальні ролі цих людей та їх очікувану поведінку.» (56) Воно стосується сексуального насильства, насильства у сім'ї, завдання емоційної та психологічної шкоди, торгівлі людьми з метою їх сексуальної експлуатації, проституції за примусом, сексуальної експлуатації, сексуальних домагань та насильницьких традиційних практик.(57)
У країнах Європейського Союзу одна жінка з п'яти, принаймні, раз у житті стає жертвою насильства з боку свого партнера,. У кожному четвертому тяжкому злочині жінка є об'єктом агресії свого партнера або чоловіка. Торгівля людьми та проституція за примусом є складними і комплексними проблемами для Європи, але їх аналіз не входить до завдань цієї статті.
Натомість, у цьому розділі описуються інноваційні закони та урядові програми у державах-членах ЄС, спрямовані на боротьбу з насильством у сім'ї та сексуальним насильством. Виразними тенденціями у цій сфері є: захист жертв від повторного психічного насильства, що надається правоохоронними органами, полегшений доступ до захисту від зловмисників, критика незадовільної практики реагування на домашнє насильство; все більша увага до злочинців у цій сфері та інтенсифікація попередження повторного насильства.

Великобританія (58)

Закон «Про кримінальне провадження» (Шотландія) (1995)
Частина XII 274 (1): захищає позивача від запитань щодо характеру та тривалості статевих стосунків, якщо докази зібрані у спосіб, що є сексуально образливим

- раніше позивачів у справах про сексуальну образу могли допитувати (або піддавати перехресному допиту) для отримання негативних свідчень.
- будь-які свідчення, отримані під час допиту, могли оприлюднюватися у суді.

Закон «Про сімейне право» (1996)
Частина IV 42: передбачає, що фізична особа може отримати судову заборону проти особи, що вчинила насильство у сім'ї, з метою попередження застосування насильства, приниження або залякування у майбутньому; цей судовий припис забороняє домагання або проживання насильника в одному приміщенні («рішення щодо проживання»).

- Оскільки це заборони цивільного права, позивач не мусить дотримуватися того ж стандарту надання доказів, як у кримінальному провадженні. Положення цього Закону надають жертвам домашнього насильства альтернативу поліцейському захисту, для застосування якого часто складно зібрати докази.
- Недолік: стосується лише зловмисників, які перебувають у певній формі сімейних стосунків із позивачем.(59) Застосовується в Англії й Уельсі.-



Австрія (60)

Федеральний Закон «Про захист від домашнього насильства» 759 (1996)
Стаття 2: визначає процедуру та порядок, а також правила винесення попередньої судової заборони.
Стаття 3: деталізує підстави для заборони проживання й доступу до житла жертви для зловмисника

-Якщо поліція володіє свідченнями про ситуацію, жертва звільняється від тривалого судового провадження. Таким чином жінка легше отримує допомогу, її права захищаються, і вона залишається вдома без загрози повторного насильства.
-За змістом це законодавство дуже подібне до законодавства Великобританії, яке також спростило процедуру винесення судової заборони.
-Цей закон також встановлює, що домашнє насильство (психологічне або фізичне) може чинитися іншими особами, які перебувають у сімейних стосунках із жертвою, а не тільки членом подружжя або партнером (§382b).
-Позивач може ініціювати судове провадження, але більш детально регулюється роль та повноваження поліції, яка самостійно може вжити невідкладних заходів щодо протидії насильству.



Польща (61)

Синя лінія (1997)
- освітня кампанія серед населення
- спільні зусилля міністерства охорони здоров'я Польщі та НУО.

- ламає ставлення до домашнього насильства як до звичного та прийнятного явища; заохочує жінок, які зазнають побиття, звертатися за допомогою.
-Створені гарячі лінії для надання інформації, де можна отримати правову консультацію, соціальні послуги та психологічну підтримку
-Організовані навчальні семінари для поліції щодо дій у випадках домашнього насильства.



Швеція (62)

Закон «Про насильство проти жінок» (1998)
Поправки включають:
- заборону купівлі сексуальних послуг
- криміналізацію повторних дій, що підпадають під покарання, з боку чоловіків проти жінок, з якими вони мають тісні стосунки
- розширене визначення зґвалтування

- це законодавство дуже прогресивне, оскільки воно дозволяє судам враховувати усі обставини зловживань проти жінок та збільшити покарання порушника залежно від серйозності та частоти злочинів.
-Крім того, криміналізація купівлі сексуальних послуг відображає політику шведського уряду, що це є актом насильства.

У поліцейських відділеннях пропонуються комплекти екстреного захисту

- До комплекту входять мобільний телефон, сигналізація, іноді охоронці, особливо для жінок у групі ризику.
- Можлива зміна особистих даних з метою захисту



Норвегія (63)

Національна програма дій (2004)

Програма спрямована на:
1) скорочення домашнього насильства та покращення надання послуг жертвам, включаючи дітей, які стали свідками насильства;
2) підвищену увагу до чоловіків, які вчинили акт насильства для попередження повторних дій; та
3) краще поширення інформації, між-секторної співпраці та сприяння проведенню експертиз у службах допомоги.

Норвезький ресурсний центр для вивчення насильства та пост-травматичного шоку

- Досліджує проблеми насильства
- Пропонує навчальні програми для підвищення професійності у роботі із жертвами та злочинцями

- Злочини, що стосуються насильства у приватній сфері, розслідуються згідно із загальними положеннями Кримінального Кодексу.
-У 1988 було введене обов'язкове переслідування для усіх випадків домашнього насильства (навіть якщо жертва забирає скаргу, проти злочинця може вестись слідство).

- Жертви сексуального або домашнього насильства мають право на безкоштовну юридичну допомогу
-застосовується до жінок, які зазнали насильства з боку своїх чоловіків або партнерів, а також до працівниць секс-індустрії





Бібліографія

Allen, Susan F. 2003. Working Parents with Young Children: cross-national comparisons of policies and programs in three countries. Journal of Social Welfare, 12: 261-273.

Barr, N. 2001. The Welfare State as a Piggy Bank, Oxford: Oxford University Press.

Brunell, Laura. 2002. Cinderella Seeks Shelter: Will the State, Church, or Civil Society Provide? East European Politics and Science, Vol. 16, No. 2, 465-493.

Esping-Andersen, G?sta. 1990. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton, N.J.:Princeton University Press.

Ferge, Z. 1998. Women and Social Transformation in Central and Eastern Europe: the "old left" and the "new right". Social Policy Review, 10, Newcastle: Social Policy Association, 217-36.

Gunderson, Morely. 1994. Comparable Worth and Gender Discrimination: an international perspective. Geneva: International Labor Office.

Lewis, Jane and Susanna Giullari. 2005. The adult worker model family, gender equality and care: the search for new policy principles and the possibilities and problems of the capabilities approach. Economy and Society, Volume 34, Number 1, 76-104.

MacKinnon, Catherine. 1979. Sexual Harassment of Working Women: A Case of Sex Discrimination. New Haven, CT: Yale University Press.

O'Conner, Julia. 1999. Employment Equality Strategies in Liberal Welfare States. In Gender and Welfare State Regimes, ed. Diane Sainsbury, 75-114. Oxford: Oxford University Press.

Open Society Institute. 2005. Equal Opportunities for Women and Men: Monitoring Law and Practice in New Member States and Accession Countries of the European Union. Gyoma, Hungary.

Pascall, Gillian and JaneLewis. 2004. Emerging Gender Regimes and Policies for Gender Equality in a Wider Europe. Journal of Social Policy, 33,3, 373-394.

Rubery, Jill et al. 2005. How to close the gender gap in Europe: towards the gender mainstreaming of pay policy. Industrial Relations Journal. 36:3, 184-213.

UNICEF. 2001. A Decade of Transition. Regional Monitoring Report No 8, UNICEF International Child Development Center, Florence.

Vann, Beth. 2002. Gender Based Violence: Emerging Issues in Programs Serving Displaced Populations. The Reproductive Health for Refugees Consortium.

Von Wahl, Angelika. 2005. Liberal, Conservative, Social Democratic, or ... European? The European Union as Equal Employment Regime. Journal., 67-95. Oxford University Press.

World Economic Forum. 2005. Women's Empowerment: Measuring the Global Gender Gap.

(1) World Economic Forum. 2005. Women's Empowerment: Measuring the Global Gender Gap. Pg. 1.

(2) Переклад терміну «gender mainstreaming" (прим. перекладача)

(3) Allen, Susan F. 2003. Working Parents with Young Children: cross-national comparisons of policies and programs in three countries. Journal of Social Welfare, 12. Pg. 271.

(4) Esping-Andersen, G?sta. 1990. The Three Worlds of Welfare Capitalism. Princeton, N.J.:Princeton University Press. Pg. 142.

(5) Von Wahl, Angelika. 2005. Liberal, Conservative, Social Democratic, or ... European? The European Union as Equal Employment Regime. Journal. Oxford University Press. Pg. 71.

(6) Steinberg-Ratner, von Wahl

(7) Сексизм визначається як упереджене або дискримінаційне ставлення на основі статі, а також поведінка, умови або ставлення, які зміцнюють стереотипи соціальних ролей на основі статі

Гетеросексизм - це ствердження чи аргументація, що сексуальні стосунки між жінками й чоловіками є єдиним природним і моральним видом сексуальної поведінки людини. (прим. перекладача)

(8) Очікується, що жінки відповідатимуть традиційно чоловічим стандартам доступності до ринку праці, гнучкості та віддачі протягом життя.

(9) Ця характеристика іноді базується на 3-етапній моделі для жінок (сучасна модель годувальника /доглядальниці). Етап 1: робота до одруження. Етап 2: вихід із лав робочої сили та зосередження на вихованні дітей. Етап 3: повторне повернення на найнижчу ступінь лав робочої сили після виховання дитини.

(10) Von Wahl, 2005, 74.

(11) Von Wahl, 2005, 74.

(12) Останнім часом в публікаціях та документах ЄС підхід «розширених можливостей» також називають «політикою з узгодження», яка направлена на узгодження сімейного життя із трудовим.

(13) Pascall, Gillian and JaneLewis. 2004. Emerging Gender Regimes and Policies for Gender Equality in a Wider Europe. Journal of Social Policy, 33,3, Pg. 384.

(14) Lewis, Jane and Susanna Giullari. 2005. The adult worker model family, gender equality and care: the search for new policy principles and the possibilities and problems of the capabilities approach. Economy and Society, Volume 34, Number 1. Pp. 77-78.

(15) Подекуди вживається також визначення «виробнича сегрегація».

(16) Rubery, Jill et al. 2005. How to close the gender gap in Europe: towards the gender mainstreaming of pay policy. Industrial Relations Journal. 36:3. Pg. 190. Оплата праці в секторах зайнятості, де жінки сегреговані, нижча, ніж в інших секторах.

(17) Gunderson, Morely. 1994. Comparable Worth and Gender Discrimination: an international perspective. Geneva: International Labor Office. Pg. 23. Метод співмірної цінності можна використовувати у порівнянні роботи установ інших груп працівників та робочих місць, які не обов'язково мають однакову цінність.

(18) Gunderson, Morely, 1994, 110.

(19) MacKinnon, Catherine. 1979. Sexual Harassment of Working Women: A Case of Sex Discrimination. New Haven, CT: Yale University Press.

(20) Порожня клітинка у таблиці не обов'язково означає, що країна не має елементів політики у цій сфері.

(21) «Політики тіла» - це поняття, яке стосується применшення ролі жінки до рівня її тіла, якому в патріархатному суспільстві відводиться роль своєрідної машини для дітонародження й об'єкту сексуальних домагань. (прим. перекладача)

(22) Von Wahl, 2005, 81.

(23) www.sweden.se

(24) Allen, Susan F. 2003, 266; Pascal and Lewis, 2004, 384.

(25) Завдання Закону «Про гендерну рівність»: http://odin.dep.no/bfd/english/topics/gendereq/bn.html

(26) Policy for the Elderly Fact Sheet. Ministry of Health and Social Affairs. No. 14 May 2005. Article No: S2005.028

(27) Дивіться також рішення Європейського суду справедливості у справі Kalanke проти Freie Hansestadt Bremen (1995), якими була скасована німецька політика позитивних дій, оскільки вона надавала перевагу жінкам перед чоловіками у тих сферах, де жінки були недостатньо представлені.

(28)Day Care Policy in Norway. Norweigian Ministry of Children and Family Affairs. http://www.norway.org/policy/family/daycare/daycare.htm

(29)Parental and Adoption Benefits. Norweigian Ministry of Children and Family Affairs. http://www.norway.org/policy/family/benefits/benefits.htm

(30) 90% неповної зайнятості припадає на жінок.

(31) O'Conner, Julia. 1999. Employment Equality Strategies in Liberal Welfare States. In Gender and Welfare State Regimes, ed. Diane Sainsbury. Oxford: Oxford University Press. Pg. 57.

(32) Von Wahl, 2005, 79.

(33) Pascall and Lewis, 2004, 384.

(34) Світовий економічний форум. 2005.

(35) Оплата відпустки для догляду за дитиною (SPP): ?102.80 на тиждень або 90 % від середнього тижневого доходу, залежно від того, яка сума більша.

(36) Gillian and Lewis, 2004, 374.

(37) World Economic Forum, 2005.
(38) Змінено у Німеччині після останнього рішення Європейського суду справедливості.

(39) Пронаталізм - політика чи ідеологія, яка пропагує дітонародження. (прим. перекладача)

(40) Barr, N. 2001. The Welfare State as a Piggy Bank, Oxford: Oxford University Press, p. 150.

(41) UNICEF. 2001. A Decade of Transition. Regional Monitoring Report No 8, UNICEF International Child Development Center, Florence.

(42) Ferge, Z. 1998. Women and Social Transformation in Central and Eastern Europe: the "old left" and the "new right". Social Policy Review, 10, Newcastle: Social Policy Association, p.221.

(43) Pascall and Lewis, 2004, 376. Дослідження виявило, що 31% чоловіків у країнах-кандидатах на вступ до ЄС та нових членах ЄС беруть участь у вихованні дітей, порівняно із 24 % у «старих» членах ЄС.

(44) Open Society Institute. 2005. Equal Opportunities for Women and Men: Monitoring Law and Practice in New Member States and Accession Countries of the European Union. Gyoma, Hungary. Ці рекомендації менше стосуються Латвії, Литви й Естонії.

(45) Роботодавець також несе відповідальність за дискримінаційну поведінку своїх працівників, якщо вони когось дискримінують.

(46) AQTIV: активізація, кваліфікація, навчання, інвестиції, комунікації

(47) Lewis and Giullari, 2005, 82.

(48) Дані звіту Світового економічного форуму 2005, с. 87-92 та www.legislationline.org.

(49) Одне з джерел з ґпитань ґендерної інтеграції - Gender Mainstreaming in Practice: A Handbook by the UNDP. www.undp.org/gender/docs/RBEC_GM_Manual.pdf

(50) Рамкова стратегія спільноти з ґендерної рівності (2001-2005)

(51) Pascall and Lewis, 2004, 377.

(52) Lewis and Giullari, 2005, 81.

(53) Vоn Wahl, 2005, 89.

(54) Дані з www.legislation.org та бази даних ЄС

(55) Vann, Beth. 2002. Gender Based Violence: Emerging Issues in Programs Serving Displaced Populations. The Reproductive Health for Refugees Consortium.

(56) Vann, Beth, 2002, 8.

(57) Пошкодження жіночих статевих органів, шлюб під примусом, убивство дівчаток

(58) Дані з www.legislation.org

(59) Закон «Про захист від домагань» (1997) спростив процедурні дії поліції й жертв у випадках, коли факт домагання важко встановити. Судова заборона може виноситися у кримінальному або цивільному провадженні та застосовується набагато частіше, ніж судова заборона, яка встановлена Законом «Про сімейне право» (тобто стосується будь-якого зловмисника: знайомого, роботодавця, працівника тощо). Застосовується в Англії та Уельсі та у цивільних провадженнях у Шотландії.

(60) Дані з www.legislation.org

(61) Brunell, Laura. 2002. Cinderella Seeks Shelter: Will the State, Church, or Civil Society Provide? East European Politics and Science, Vol. 16, No. 2. Pg. 473.

(62) Swedish Institute Fact Sheet. Equality Between Men and Women. 18 March 2004. FS 82 p Ohj/1101-6124. www.sweden.se/templates/FactSheet____4123.asp

(63)Gendered Violence. Norweigen Ministry of Children and Family Affairs. http://www.norway.org/policy/gender/violence/violence.htm

 

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО: ГЛОБАЛЬНА ПЕРСПЕКТИВА

Ірина Хмелько

ВИЗНАЧЕННЯ

Домашнє насильство виникає у сімейному оточенні та визначається як жорстоке поводження однієї особи з іншою у приватних стосунках. Домашнє насильство може здійснюватися щодо 1) членів сім'ї, 2) партнерів, які проживають разом, і 3) перебувають у близьких і дружніх стосунках (Berry, 1998), а також які раніше були у вказаному статусі (Chalk and Kin, 1998). Визначена проблема стосується не тільки жорстокого поводження між членами подружжя, але й скривджених дітей та літніх людей.

Це ґендерно нейтральне визначення, оскільки насильство - це проблема обох статей (Gelles, 1972; Straus, Gelles, and Steinmets, 1980). Однак слід відзначити, що таке ґендерно нейтральне визначення часто викликає обурення у захисників прав жінок, оскільки насильство чоловіка стосовно жінки трапляється набагато частіше, ніж насильство жінки стосовно чоловіка. Зазвичай співвідношення складає близько 90% (чоловіки) до 10 % (жінки). Ґендерно нейтральне визначення згладжує цю диспропорцію, а також ігнорує той факт, що більша частина випадків насильства, скоєного жінками, може бути класифікована як самозахист.

ФОРМИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА

Домашнє насильство набуває багатьох форм, включаючи фізичне насильство, пошкодження власності, жорстокість стосовно домашніх тварин, сексуальне, психологічне насильство або завдання моральної шкоди. Найлегше виявити фізичне насильство. Фізичне насильство - це будь-яка фізична дія стосовно іншої особи (штовхання, шмагання, удари різної сили, кусання, кидання на землю тощо). Будь-яка форма насильства суттєво загрожує здатності людини жити нормальним життям. Наприклад, 90% злочинців у США зазнавали насильства й жорстокого поводження у дитячому віці (GCCA, 1990).

Жорстокість стосовно домашніх тварин та пошкодження власності є ще однією формою домашнього насильства. Зазвичай воно передує фізичному насильству. Насильство стосовно члена сім'ї, як правило, починається з руйнування його майна. Такі форми насильства, як пошкодження одягу, перекидання стільців, знищення альбомів із фотографіями, биття посуду та виламування дверей покликані залякати та підкорити свідків цих дій. Знищення майна є знаком для жінки, що коли вона не остережеться, то наступною жертвою може стати вона.

Сексуальне насильство може проявитися між членами подружжя у формі зґвалтування у шлюбі. Будь-яке сексуальне насильство стосовно інших членів сім'ї розцінюється як інцест.

Межі психологічного або емоційного насильства часто складно визначити. Емоційне насильство виходить далеко за межі звичайних звинувачень, проклять, погроз і маніпулювань жертвою. Воно спрямоване на приниження та позбавлення певних прав, а також зниження самооцінки об'єкту насильства. Наслідки заподіяної психологічної шкоди можуть бути такими ж руйнівними, як і наслідки фізичного насильства, але для їх подолання може бути необхідно набагато більше часу, а в окремих випадках подолати їх взагалі неможливо. Емоційна жорстокість може набувати багатьох форм. Деякі чоловіки залякують своїх партнерів лише словами. Інші втручаються у приватні справи своєї партнерки або грають на її страхах (Porterfield, 5). Методи, за допомогою яких досягається покора жертви, є також різними; однак існують деякі загальні форми жорстокого поводження, такі як пряма й непряма погроза застосувати насильницькі дії, контроль за поведінкою чи ізоляція особи, ревнощі та моральні знущання.

ЕТАПИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА

Домашнє насильство залишається однією із найскладніших проблем у будь-якому суспільстві, включно із західними демократіями. Втім, на Заході досягнуто значно більших успіхів у вирішенні цієї проблеми.

Суспільство, як правило, проходить через п'ять головних етапів у процесі визнання того факту, що певний тип поведінки або соціальний феномен є "соціальною проблемою" (S. K. Steinmetz, 1988). На першому етапі жорстоке поводження може сприйматися як норма. На цьому етапі громадська думка не тільки не розглядає домашнє насильство як проблему, але часто звинувачує жертви у тому, що вони "провокують" таке поводження. Другий етап - це усвідомлення проблеми, яке розвивається після публікацій у ЗМІ про наслідки такої поведінки. Наприклад, у США проблема насильства стосовно жінок не сприймалася серйозно до кінця 1960х рр., коли стаття про "синдром дитини, що зазнавала побоїв" Генрі Кемпе та його колег привернула увагу до цієї проблеми на національному рівні. За кілька років всі п'ятдесят штатів ввели законодавчу норму про обов'язкове повідомлення про жорстоке поводження з дітьми. Третій етап характеризується початком системних досліджень з цього питання. Вчені, захисники прав жінок та політики починають звертати увагу на цю проблему та пропонують кроки щодо попередження та протидії її наслідкам. Наприклад, у 1974 році Конгрес США створив Національний центр з проблем жорстокого поводження з дітьми, який мав вивчати цю проблему й отримав повноваження розробити програми її усунення та попередження. Четвертий етап орієнтується на активну протидію. Західні демократичні країни досягли цього етапу у 1980х роках. Тоді ж у США пройшла національна кампанія під гаслом "Потрібно розповісти", після якої зросла кількість повідомлень про випадки насильства. Широка увага громадськості, створення більшої кількості притулків для постраждалих членів подружжя, введення захисного опікунства над дітьми та повідомлення про жорстоке поводження із дітьми та членами подружжя привели до зменшення випадків насильства в останні роки. Однак жодне із сучасних суспільств не досягло ще завершального етапу - ліквідації домашнього насильства.

ДОМАШНЄ НАСИЛЬСТВО У ГЛОБАЛЬНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ

Домашнє насильство - це глобальний феномен, який у тій чи іншій мірі присутній у кожній країні. Наявність домашнього насильства не піддається сумніву й визнається нагальною проблемою в розвинутих демократичних країнах, але, як правило, не вважається проблемою в країнах, які розвиваються. Складніше робити узагальнення стосовно таких країн, як Росія, де немає достовірної інформації з даного питання. Однак наявні дані показують, що домашнє насильство є серйозною проблемою у всіх суспільствах, проте вони відрізняються методами її вирішення.

У країнах, які перебувають на першому етапі, прояви домашнього насильства є частішими та жорстокішими. Наприклад, у Росії, кількість убивств одного члена подружжя іншим майже вдвічі перевищує показник Сполучених Штатів. У Таїланді не існує терміну для позначення домашнього насильства і не ведеться жодного обліку таких випадків. Жінки вважаються громадянками другого сорту, а до домашнього насильства в країні ставляться як до "несерйозного питання" (Summers та Hoffman, 2002).

У книзі "Домашнє насильство" (Summers та Hoffman, 2002) автори наводять порівняльну статистику розвинутих країн та країн, що розвиваються. В Англії та Уельсі щотижня вбивають двох жінок, і кожна третя жінка впродовж свого життя зазнає насильства у сім'ї. У Південній Африці одна з шести жінок зазнає побиття, а половина усіх сексуальних злочинів та випадків насильства вчиняються у приватних будинках. На Ямайці домашнє насильство є головною соціальною проблемою. Там прийняті закони проти насильства, але вони рідко застосовуються, а державні притулки для жертв насильства відсутні. В Італії домашнє насильство часто не розслідують, прикриваючись тезою невтручання у приватні та особисті справи. Там в період з 1992 по 1998 рр. кількість жінок, які перебували у притулках для жертв насильства, збільшилася на 100%. Але в країні досі не проводяться загальнодержавні опитування з питань домашнього насильства, а жертви рідко звертаються до поліції. Законодавчі норми допомагають зберігати цей статус-кво: так, згідно з Кримінальним кодексом Італії, жінку визнають жертвою насильства тільки у тому випадку, якщо вона надає фізичні докази, а травми й сліди побоїв не зникають через 40 днів. У Словенії існують труднощі зі збором даних, однак наявні дані свідчать, що кількість випадків домашнього насильства зростає. Типовий кривдник - це чоловік з низьким рівнем освіти й відносно низьким рівнем доходів, який є прихильником традиційної патріархатної моделі поведінки. Рівень домашнього насильства зростає також в Іспанії. У 1997 році внаслідок домашнього насильства було зафіксовано 114 смертей, порівняно із 65 у 1996 та 45 у 1995 рр. Донедавна в Японії суспільно прийнятним було побиття чоловіком своєї дружини з метою "виховання". Останнім часом під тиском міжнародної спільноти Японія почала серйозніше ставитися до цієї проблеми. Проте щороку у країні фіксується від 100 до 120 випадків, коли чоловіки вбивають своїх дружин. У 1970-х роках у Канаді було визнано існування проблеми насильства стосовно жінок з боку їх партнерів - чоловіків, однак тільки у 1991 році федеральний уряд впровадив базову програму збору, аналізу та поширення даних про насильство в сім'ях. Ці дані свідчать про те, що домашнє насильство в Канаді залишається серйозною соціальною проблемою, яка знаходиться поза належною увагою. У США щороку більше мільйона жінок звертаються до психіатрів та за лікарською допомогою внаслідок отримання побоїв від своїх партнерів. Непрямі наслідки цих дій катастрофічні: більше 3 мільйонів дітей щороку стають свідками такого насильства, і відповідно рівень самогубств серед таких дітей більш ніж у 6 разів перевищує середній рівень, а частка алкоголіків та наркоманів серед них на 50 % більше, ніж серед дітей, які не були свідками насильства. Підсумовуючи, можна сказати, що домашнє насильство насправді є глобальною проблемою. Країни, які суттєво відрізняються чисельністю населення, політичною структурою, культурою та традиціями, мають спільну проблему - домашнє насильство.

ПРИЧИНИ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА

В різних країнах бачення причин домашнього насильства неоднакове. Однак існують системні прояви, які мають однакові наслідки у кожному суспільстві. Наприклад, насильство прямо корелюється із обмеженим доступом до судочинства для жінок, бідністю, соціальною ізоляцією та ґендерною нерівністю. У країнах, де державні інституції та релігійні традиції заохочують постраждалих жінок терпіти насильство та залишатися під одним дахом з тими, хто їх кривдить, частота та радикальність проявів домашнього насильства зростають. Наприклад, і Католицька церква, і уряд в Італії впродовж століть вважали прояви домашнього насильства приватною справою. Більше того, значні політичні зміни також можуть бути чинником, що підвищує рівень насильства, як це було свого часу в Росії, Німеччині й Словенії (Summers та Hoffman, p. XII). Системні прояви, які сприяють існуванню домашнього насильства в окремих суспільствах, як правило, підсилюються локальними проявами традицій, системи освіти, навіть міфології, специфічними для цього суспільства.

ПІДХОДИ

Країни, яким вдається успішно вирішувати цю проблему, як правило, починають з інституційної реформи. Вони змінюють правові норми, положення та вид діяльності державних установ, зумовлюючи таким чином необхідні зміни у державній політиці. Цей розділ розглядає деякі з таких змін. Звичайно для впровадження нових суспільних стосунків, які не будуються на насильстві, потрібен час. Інституційні зміни можуть привести до важливих змін у суспільній поведінці у відносно короткий термін та ініціювати зміну культури й традицій.

Країни, які не вносили змін до законодавства, перекладали вирішення цієї проблеми на неурядові структури. Це виявилось неефективним. Наприклад, в Італії немає окремих законів або правових актів, спрямованих на подолання домашнього насильства. Кримінальний кодекс, на якому базується італійська система кримінального судочинства, був прийнятий у 1930 р. і він не вирішує проблеми домашнього насильства (A. C. Baldry, 56). За відсутності правових норм, які слід виконувати, поліція практично не реагує на прояви домашнього насильства. Офіційна статистика, яку щороку публікує Міністерство юстиції та Національний інститут статистики, не дає чіткої картини щодо розповсюдження цього феномену. Однак дані, зібрані неприбутковою асоціацією Telefono Rosa, свідчать про те, що 86,4% жінок були жертвами домашнього насильства (Baldry, 59). У 1970-х та 1980-х роках за допомогою США та інших західних країн в Італії була сформована мережа жіночих об'єднань. Однак без державної допомоги вони працюють лише на добровільних засадах та мають дуже обмежені ресурси. Домашнє насильство залишається в країні серйозною проблемою, яка вимагає комплексних заходів для її вирішення на всіх рівнях, включаючи законодавчий та урядовий (Baldry, 66). Навряд чи можна очікувати значного прогресу у вирішенні проблеми домашнього насильства, доки на неї не звернуть увагу законодавці та державні посадовці. НДО виконують важливу місію з підвищення рівня обізнаності суспільства з проблемою насильства, але зволікання Італії з вирішенням цієї проблеми пов'язане з інституційною неспроможністю уряду зробити відповідні кроки на державному рівні.

Підсумовуючи, можна стверджувати, що в багатьох країнах держава не докладає достатніх зусиль для вирішення проблеми домашнього насильства, а політики, судді та офіційні посадові особи розглядають проблему домашнього насильства як таку, що виходить за межі "серйозної" політичної роботи. Навіть якщо в країні прийняті певні правові норми для подолання домашнього насильства, самі політики можуть бути безсилими, незацікавленими і навіть вороже налаштованими стосовно проявів домашнього насильства. Далі ми розглянемо низку успішних державних заходів, спрямованих на подолання домашнього насильства.

ЗАХОДИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ІЗ ПОДОЛАННЯ ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА

Основними підходами до вирішення проблеми домашнього насильства, які приносять реальні результати в різних країнах, є законодавчі зміни, зміна методів роботи поліції, створення притулків для жінок, що зазнали насильства, а також заходи втручання на ранній стадії (профілактики) та заходи попередження.

Зміни до законодавства. Законодавчі зміни є головним із заходів державної політики, спрямованих на попередження й подолання домашнього насильства. У 1990-х рр. акцент в обмеженні та протидії домашньому насильству було зміщено на підсилення кримінального законодавства і судочинства (Stubbs, 1994). Наприклад, в Англії та Уельсі Закон про шлюб від 1996 р. дозволив жертвам домашнього насильства звертатися до суду з вимогою вжиття заходів проти кривдників. Судові рішення за такими заявами спрямовані на припинення правопорушень або, у певних випадках, забороняють кривдникам доступ до будинків, де проживають їхні сім'ї. Суди також мають повноваження на арешт, тож коли судове рішення не виконується, поліція може притягти кривдника до суду. Цей закон було прийнято в кінці процесу змін до низки законів, що тривав близько 20 років. Спочатку Закон про домашнє насильство та матримоніальне судочинство від 1976 р. відкрив шлях для прийняття інших законодавчих актів, таких як Закон про судочинство у сімейних справах та магістратські суди (1978 р.). Цей акт містить нові положення, які дають магістратам повноваження приймати рішення про захист жінок, які стали жертвами фізичного насильства. Ці два закони, спрямовані на протидію домашньому насильству, вимагали змін до інших законодавчих актів, щоби більш чітко визначити та підвищити відповідальність місцевої влади. Закон про забезпечення житлом (про бездомних осіб) від 1997 р. містить визначення осіб, які стали бездомними внаслідок домашнього насильства. Закон про спільне житло подружжя від 1983 р. законодавчо врегулював ще одну сферу, що стосується домашнього насильства. В основному, ці закони встановили правові механізми захисту жертв домашнього насильства. Проте методи їх впровадження були такими, що жінки, які зазнавали побоїв, і далі не отримували адекватного захисту. Слабкість первинного законодавчого регулювання у цій сфері пояснювалась тим, що нове законодавство встановлювало засоби захисту в галузі цивільного права, тоді як кримінальне законодавство практично не змінилося для встановлення захисту жертв та покарання осіб, винних у домашньому насильстві. Пізніше, законодавча ініціатива зосередилася на модифікації засобів кримінального права, які виявилися ефективнішими, ніж засоби захисту в галузі цивільного права.

В результаті схожих змін суди багатьох країн отримали в розпорядження комплекс засобів цивільного та кримінального права для протидії домашньому насильству. Наприклад, в Австралії у 1990х рр. були введені DVPO (захисні норми щодо домашнього насильства), які стали засобом судового захисту жертви від подальших актів насильства. Їх порушення вважається кримінальним злочином, за який поліція без попередження може заарештувати порушника (Pickering, 6).

Федеральний уряд США йшов поступово до визнання серйозності проблеми домашнього насильства. У 1984 р. було прийнято Закон про попередження насильства у сім'ях, який забезпечує федеральне фінансування місцевих громад та штатів для розвитку системи послуг, координації досліджень та проведення тренінгів з метою протидії насильству у сім'ях. Крім того, був прийнятий Закон про жертви злочинів. Він забезпечує фінансування державних установ для видачі компенсацій жертвам злочинів. У 1994 році був прийнятий Закон про кримінальні злочини (який містить розділ про насильство стосовно жінок). Він розглядає злочини на ґендерній основі як порушення цивільних прав жінок та гарантує їм право подати судовий позов проти особи, яка вчиняє насильство. Якщо кривдник перетинає кордон штату для вчинення домашнього насильства, то ця дія розглядається як федеральний злочин. Крім того, постанови судового захисту зберігають чинність у інших штатах, а спроба нелегально проникнути в інший штат тягне за собою кримінальні санкції щодо порушника. Згідно з цими законами місцеві уряди та громади одержують кошти на створення притулків, надання консультацій та реалізацію програм із попередження насильства, таких як гарячі лінії кризових центрів та освітні й тренінгові програми для працівників поліції та судових органів, які працюють із жертвами домашнього насильства. Законодавство заохочує штати виявляти більшу наполегливість у затриманні кривдників та надавати спеціальну допомогу іммігрантам та дітям, які стають жертвами домашнього насильства. У 1996 р. Президент США Клінтон створив Відділ з проблем насильства щодо жінок у складі Міністерства юстиції. Його завданням є координація різних федеральних програм з метою виконання Закону про насильство проти жінок. На додаток до цих змін у федеральному законодавстві майже всі штати прийняли закони, які дозволяють члену подружжя подавати позов проти іншого члена подружжя за "збитки", жорстоке поводження, побиття або свідоме провокування емоційного розладу.

Методи роботи поліції. У рамках впровадження оновленої державної політики поліцейські органи у багатьох країнах розробили нові методи арешту та затримання. Жінки раніше часто зіштовхувалися з дискримінацією з боку поліції при спробах отримання захисту. У Великій Британії, наприклад, практика первинного реагування британської поліції неодноразово була під вогнем критики. Поліцейські зазвичай не заарештовували чоловіків, які жорстоко поводилися зі своїми дружинами або партнерками (S. Rawstorne, 32). Дії німецьких поліцейських також зазнавали критики, оскільки поліція вдавалася до методів переконування та заспокоєння, спрямованих на відновлення "миру в сім'ї", замість того, щоб розглядати насильство як злочин та збирати докази, необхідні для висунення звинувачення проти кривдника в суді (Steffen and Polz, 1991). Німецьких поліцейських також критикували за спосіб поводження із жертвами домашнього насильства, оскільки поліцейські не були достатньо чутливими до потреб жертв. Часто вони ставили під сумнів правдивість показань жертви та звинувачували її в тому, що вона сама спровокувала напад. Цілком природно, що жертви в таких випадках були скривджені двічі: спочатку при побитті, а потім при зверненні до поліції. Крім того, чоловіки-поліцейські, як правило, солідаризувались із чоловіками-кривдниками. Коли жінок, які зазнали насильства, запитували, чому вони не викликали поліцію при повторних проявах насильства, вони часто посилалися на свій попередній досвід "подвійної віктимізації" (Steffen та Polz, 1991).

Німецька поліція відреагувала на цю критику, впровадивши спеціальні тренінгові програми для поліцейських та розробивши методи, спрямовані на підвищення ефективності підходів до розв'язання проблеми домашнього насильства. Крім того, 1987 року у кожній сьомій поліцейській дільниці Баварії була створена спеціальна посада для жінки-поліцейської, яка надає допомогу та інформацію жертвам сімейного насильства та сексуальних злочинів, проводить освітню роботу серед колег-поліцейських та надає інформацію про домашнє насильство широкій громадськості (Jolin and Steffen, 46). 1995 року Національне міністерство у справах сім'ї, людей літнього віку, жінок і дітей надіслало до поліцейських дільниць та навчальних організацій звіт під назвою "Насильство чоловіків проти жінок: концепції підготовки поліцейських" (Wrage et al,. 1995). У цьому звіті поліцейським нагадувалось про важливість втручання поліції з метою подолання проблеми, також детально описувалися заходи, які поліція має вживати у випадку вчинення домашнього насильства, такі як збір доказів про злочин, отримання підписів свідків та поширення інформації про те, як зв'язатися із службами допомоги в даній місцевій громаді. Одним словом, звіт давав рекомендації поліцейським, розглядаючи випадки домашнього насильства скоріше як кримінальну дію, а не як незначну приватну проблему, яку зацікавлені сторони повинні вирішити між собою. В Німеччині також працюють інші державні програми, спрямовані на більш ефективний судовий розгляд та підвищення ефективності покарання кривдників. Як наслідок, протягом останніх кількох років дії німецької поліції у випадках домашнього насильства стали більш ефективними.

У Сполучених Штатах дії поліції у випадках домашнього насильства все ще викликають гарячі дебати. У минулому поліцейські дуже неохоче втручалися у сімейні сварки. У багатьох випадках вони й зараз так поводяться або їхні дії є недостатньо ефективними. Чинні закони, положення та тренінгові програми зробили дії поліції у відповідь на домашнє насильство набагато ефективнішими. Проте методи роботи поліції є різними в різних штатах і залежать від політики уряду цього штату. Так, на сьогодні близько половини штатів країни прийняли закони про обов'язковий арешт, які дозволяють поліцейським проводити арешти на місці скоєння домашнього насильства, коли є "достовірні дані", тобто коли є свідчення того, що особа стала жертвою нападу або жорстокого поводження. Подекуди законодавство штату вимагає, щоб поліцейські залишалися на місці події, доки жертва не буде у безпеці, не отримає медичну допомогу або не буде переправлена до притулку. У деяких містах, як наприклад, в Альбукерку, штат Нью Мехіко, був створений спеціально підготовлений загін поліції (група реагування на домашнє насильство) для реагування на виклики, пов'язані із домашнім насильством. Такій групі дозволено записувати свідчення особи, яка вчинила насильство, та представляти цю плівку як доказ звинувачення у суді (Summers та Hoffman, 182).

Створення притулків для жінок, що зазнали насильства. Першим кроком у багатьох країнах на підтримку жінок, які зазнали насильства, стало створення системи притулків. Такі притулки зазвичай надають тимчасове житло для жінок та їхніх дітей, юридичні консультації, соціальну допомогу, індивідуальне консультування, прищеплюють навички із догляду за дітьми тощо. Крім того, багато притулків мають спеціальні програми та обладнання для дітей, а саме: ігрові кімнати та майданчики, можливість індивідуальних консультацій з психологом або групову терапію. Метою створення притулків є усунення передумов для повторного домашнього насильства, оскільки жінки (а особливо жінки з дітьми) часто відчувають себе безпорадними та не мають достатньо коштів або не бачать іншого вибору, крім проживання разом із чоловіками, які з ними жорстоко поводяться. Притулки допомагають їм знайти альтернативні шляхи або змінити спосіб життя. У Канаді на 20 квітня 1998 р. у 422 притулках, які приймають жертв домашнього насильства, проживало 6100 жінок та дітей, з них 48% жінок та 52% їх дітей (Statistics Canada, 1999). Притулки зазвичай фінансуються за рахунок урядових коштів (національних або місцевих, або поєднання двох джерел).

За станом на 1998 р. в США діяло приблизно 1800 програм (1200 притулків та 600 програм попередження) для жертв домашнього насильства (Chalk та King). Крім того, досить популярними у США стають обов'язкові програми зміни поведінки, які учасники проходять за рішенням суду. Багато з цих програм містять компонент управління гнівом.

Втручання на ранньому етапі та заходи попередження. Останнім часом політика протидії домашньому насильству все частіше використовує методи втручання на ранньому етапі та заходи попередження насильства. Це передбачає проведення семінарів та круглих столів за участю молодих жінок та чоловіків, підлітків і дітей, які стали свідками насильства у сім'ї, а також інші форми інформування та просвіти громадськості з правових, соціальних та культурних питань, пов'язаних із домашнім насильством. Ці кроки суттєво вплинули на зміну ставлення суспільства до проблеми. Крім того, поточні ініціативи передбачають ре-концептуалізацію домашнього насильства на розуміння його як порушення прав людини.

Проблеми впровадження. Однією з проблем, з якою західні країни постійно зустрічаються у впровадженні законодавчих змін, є демографічна неоднорідність серед жінок. Вона полягає у тому, що найбільше шансів отримати захист від домашнього насильства мають жінки, які найбільш поінформовані про політику протидії домашньому насильству та фінансово спроможні. Фінансово незахищені жінки й жінки з низьким рівнем освіти отримують найменше переваг від цих змін.

Крім того, з'являються нові суспільні міфи, які в деяких випадках нівелюють досягнення змін до законодавства. Наприклад, один із широко поширених міфів представляє чоловіків як жертв політики протидії домашньому насильству. Хоча законодавчі норми, спрямовані на подолання домашнього насильства, у певних випадках використовуються як стратегічний засіб попередження насильства, це не можна вважати достовірним свідченням поширеності зловживань законом у цій сфері. Є достатньо свідчень про те, що набагато більше жінок страждають від жорстокого поводження з боку чоловіків, ніж чоловіків з боку жінок. Ще один міф полягає у тому, що чоловіки та жінки однаковою мірою страждають від партнерів у взаємовідносинах. Статистика практично з усіх частин світу переконливо доводить, що жінки стають жертвами значно частіше, ніж чоловіки. Наприклад, у Канаді у 89 % випадків насильства у сім'ях постраждалою стороною є жінка, а чоловік - ініціатором насильства.

Жіночі організації, уряди, об'єднання на рівні громад та інші організації доклали останнім часом значних зусиль, щоб зруйнувати традиційні міфи про насильство у сім'ї та наслідки законодавчих змін щодо його подолання. Але їх дуже складно повністю викорінити: крім того, їх часто використовують із політичними цілями, що підриває та уповільнює процес розширення протидії домашньому насильству.

На більш концептуальному рівні однією з проблем залишається питання про те, наскільки глибоким може бути втручання держави у приватні справи й де провести лінію ромежування між прийнятною практикою та нав'язуванням і диктатом. У ліберальних демократіях поширений погляд, що кожна особа та сім'я є недоторканою для уряду. Кожен має право на свій приватний простір, куди не може втручатися держава. Проте у певних випадках таке втручання вкрай необхідне, наприклад, у випадках домашнього насильства, коли одна людина зазнає жорстокого поводження з боку іншої і не може захистити себе без допомоги зовні. У таких суспільствах, які базуються на принципах індивідуалізму, де високо цінується приватне життя та незалежність, вирішувати проблему домашнього насильства особливо складно.

ВИСНОВОК

Домашнє насильство залишається глобальною проблемою, від якої страждають тисячі жінок, дітей, літніх людей та, щоправда меншою мірою, чоловіків. Витрати для суспільства на соціальне забезпечення, лікування жертв насильства та судову систему сягають мільйонів доларів. Однак в грошовому вимірі не можна оцінити страждання невинних жертв злочинів або втрату життя внаслідок насильства у сім'ї.

Різні країни по-різному підходять до вирішення цієї проблеми. Деякі заходи виявляються більш ефективними, наприклад проведення змін до законодавства, особливо спрямованих на посилення заходів кримінального законодавства, реформування державної політики, що змінює ставлення до домашнього насильства як до кримінального злочину, створення притулків для постраждалих жінок, а також встановлення системи заходів втручання та попередження на ранньому етапі. Для успіху цих змін необхідно попередньо визначити групи осіб, які найбільше потерпають від насильства, та оцінити рамки втручання держави у приватне життя з метою протидії домашньому насильству. Крім того, для успіху цього процесу потрібні спільні зусилля урядових та неурядових організацій.

Позиція суспільства, що насильство проти жінок слід викорінювати, є однією із характерних ознак розвинутої країни. Громадяни таких країн вважають зусилля органів влади, спрямовані на подолання насильства стосовно жінок, суспільно необхідними й виправданими. Заходи протидії домашньому насильству, у свою чергу, вимагають глибшого розуміння цієї проблеми у суспільстві й спільних зусиль держави й суспільства на її вирішення.

БІБЛІОГРАФІЯ:

ALRC (Australian Law Reform Commission). 1994. Equality Before the Law: Justice for Women, Report 69. Sydney: Australian Law Reform Commission.

Baldry, A. C. 2002. Italy in Summers and Hoffman (eds.).

Berry, D. 1998. The Domestic Violence Sourcebook. Los Angeles: Lowell House.

Buzawa Eve S. and Carl G. Buzawa. 1990. Domestic Violence: The Criminal Justice Response. Beverly Hills. CA: Sage Publications.

Chalk, R. and P.S. King (Eds.). Violence in Families: Assessing Prevention and Treatment Programs. Washington, DC: national Academy Press.

Chalk, R. and P. King. (Eds.) 1998. Violence in Families, Washington, DC: National Academy Press.

DVLWG (Domestic Violence Legislation Working Group). 1997. Model Domestic Violence Laws. Canberra: Attorney General's Department. Cited in Kaye and Tolmie, "Lollies at a Children's Party and Other Myths."

GCCA (Georgia Council on Child Abuse). 1990. Brochure.

Gelles, R. J. 1972. The Violence Home; A study of Physical Aggression Between Husbands and Wives. Beverly Hills. CA: Sage.

Jolin, A. and W. Steffen. (2002). Germany in Summers and Hoffman (eds.)

Pickering, S. 2002. Australia. Summers, R.W. and A. M. Hoffman (eds.). Domestic Violence: A Global View.

Poreterfiled, K.M. 1989. Violent Voices: 12 Steps to Freedom From Emotional Abuse and Verbal Abuse. Florida: Health Communications, Inc.

Rawstorne, S. 2002. England and Wales in Summers and Hoffman (eds.).

Steffen W. and S. Polz. 1991. Policing Domestic Violence. Munchen: Bayerisches Landeskriminalamt.

Sonkin, D.J., M. Del, and L.Walker. 1985. The Male Batterer. New York: Springer, 1985.

Statistics Canada. 1999. Family Violence in Canada: A Statistical Profile. Ottawa.

Straus, M.A., Gelles R.J, and Steinmetz, S.K. Behind Closed Door; Violence in the American Family. Garden City, NY: Anchor Books.

Stubbs, J. (Ed.). 1994. Women, male Violence and the law. Sydney: Institute of Criminology Monograph Series.

Summers, R. W. and A. M. Hoffman. (Eds.) 2002. Domestic Violence: A Global View. Westport, CO and London: Greenwood Press.

Wrage, G., D. Marth, and M. Helf. 1995. Male Violence Against Women: Police Training Approaches. Bonn: Budesministerium fur Familie, Senioren, Frauen, and Jugend.

 

Насильство в сім'ї. Коментар. Авт. : Руднєва О. М. , Голіна В. В., Гуторова Н. О.,Христова Г. О., Вовк Д. О.

Насильство в сім'ї

Коментар

Руднєва О. М. , Голіна В. В., Гуторова Н. О.,Христова Г. О., Вовк Д. О.

Перше видання Науково-практичного коментаря до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї" набуло широкої популярності як серед науковців, так і серед практичних працівників, до компетенції яких входить профілактика сімейного насильства. Актуальність та практична цінність Науково-практичного коментаря до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї" обумовлена тим, що цей закон є новелою українського законодавства і не має аналогів на всьому пострадянському просторі. З появою цього Закону виникла нагальна потреба у з'ясуванні та послідовному викладенні ряду теоретичних та практичних питань, що і стало головним завданням авторського колективу першого видання коментаря до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї".

Перша спроба коментування законодавства у сфері попередження насильства в сім'ї не залишилась поза увагою відомих юридичних видань України. В журналі „Право України" (2004 р., № 3) була надрукована схвальна рецензія на Науково-практичний коментар до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї" доктора юридичних наук, провідного наукового співробітника Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України Кубка Є.Б. Професор Кубко зазначив, що видання цього коментаря є важливим кроком на шляху методологічного забезпечення належного застосування закону. Цей коментар отримав чимало схвальних відгуків й далеко за межами України. З ним були ознайомлені представники Секретаріату Верховного Комісара ООН з прав людини (м. Женева), представники Відділу ООН із вдосконалення становища жінок, члени Комітету ООН з ліквідації всіх форм дискримінації стосовно жінок, а також керівники Швецарського бюро співробітництва в Україні.

Слід підкреслити, що упродовж року основні положення Закону та коментаря до нього, проблеми, що виникають на практиці при застосуванні нормативних актів у сфері попередження насильства в сім'ї, а також можливі шляхи їх вирішення активно обговорювалися з практичними працівниками на семінарах, які проводилися Інститутом вивчення проблем злочинності Академії Правових Наук України та Харківським центром жіночих досліджень. Перше видання коментаря було розповсюджено серед суддів апеляційних та районних судів Автономної Республіки Крим, міста Києва, Київської, Донецької, Львівської, Житомирської і Кіровоградської областей, а також серед дільничних інспекторів, працівників відділів та управління у справах сім'ї та молоді, центрів соціальних служб для молоді, служб у справах неповнолітніх та органів опіки та піклування міста Харкова та Харківської області. В результаті плідних дискусій були отримані поради та рекомендації, які були враховані при підготовці другого видання Науково-практичного коментаря до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї".

Загальновідомо, що сучасний стан розвитку правової системи нашої країни характеризується значною динамічністю, що знаходить прояв у внесенні численних змін до законодавства України. Проблема попередження насильства в сім'ї є однією з найактуальніших проблем сьогодення. Специфічний характер даної проблеми вимагає детальної регламентації діяльності органів, які наділені повноваженнями у цій сфері. Наявність великої кількості нормативних актів у сфері правового регулювання заходів із попередження та подолання насильства в сім'ї зумовлює необхідність узагальнення та узгодження положень цих актів, їх системне тлумачення, що дозволить попередити або вирішити низку проблем, які виникають або можуть виникнути при їх застосуванні. Звідси - потреба розробки другої, переробленої та доповненої, редакції Науково-практичного коментаря до Закону України „Про попередження насильства в сім'ї".

Науково-практичний коментар до Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» підготовлено авторським колективом на чолі з кандидатом юридичних наук, доцентом, завідуючою Лабораторією вдосконалення правового становища жінок та попередження жіночої злочинності Інституту вивчення проблем злочинності (ІВПЗ) Академії Правових Наук України О.М. Руднєвою. До авторського колективу також увійшли доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрН України В.В. Голіна, доктор юридичних наук, професор Н.О. Гуторова, кандидат юридичних наук Г.О. Христова і Д.О. Вовк.

Рецензентом Науково-практичного коментарю до Закону України «Про попередження насильства в сім'ї» виступив доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України О.М. Литвак.

Стаття 4. Підстави для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї
1. Підставами для вжиття заходів із попередження насильства в сім'ї є:

заява про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї;
висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, бажання щодо вжиття заходів із попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто;
отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї.

2. Заява та повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення приймаються за місцем проживання постраждалого органами, зазначеними в пунктах 1 та 2 частини першої статті 3 цього Закону.

3. Орган, до якого надійшла заява або надійшло повідомлення про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення, розглядає заяву чи повідомлення та вживає, в межах своїх повноважень, передбачені законом заходи із попередження насильства в сім'ї.

4. Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення затверджується Кабінетом Міністрів України.


1. Традиційно питання стосунків у сім'ї відносилися до приватної сфери життя людини. Право на таємницю приватного життя та невтручання в нього є одним із природних прав людини, воно гарантується та захищається Конституцією України 1996 р. Так, у ст. 32 Конституції України вказано, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте й сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Гарантією невтручання в особисте й сімейне життя особи є забезпечення державою можливості з боку кожного контролювати інформацію про себе, про свою родину, припинити розголос небажаної інформації. Тобто у сфері особистого життя відносини між людьми та державою будуються на принципах моральності. Гарантія невтручання в особисте й сімейне життя - це гарантія на особисту й сімейну таємницю, на забезпечення можливості перебувати у стані відносної незалежності від держави і суспільства.

2. Посилання на те, що держава гарантує невтручання в особисте й сімейне життя особи крім випадків, передбачених Конституцією України, цілком виправдане, оскільки заборона на втручання у приватне життя може призвести до порушення інших основних прав особи. Так, саме під прикриттям таємниці сімейного життя протягом багатьох сторіч вчинювалось насильство в сім'ї, яке призводило до порушення права на тілесну недоторканість, на честь та гідність, на нормальний розвиток дитини, на рівність майнових та особистих немайнових прав подружжя. Нарешті, згідно зі ст. 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

3. Отже, держава зобов'язана захистити людину від насильства в сім'ї, при цьому не порушуючи її право на невтручання в особисте та сімейне життя. Виходячи з цих принципових методологічних положень, Закон України "Про попередження насильства в сім'ї" визначає підстави для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї. Ці заходи вживаються за заявою про допомогу жертви насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї, або за умови висловленого ним бажання, якщо повідомлення або заява надійшли не від нього особисто. Отже, втручання держави у сімейне життя відбувається виключно за ініціативою та бажанням особи, яка потребує допомоги та захисту з боку державних органів. І лише у разі отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї, заходи вживаються без згоди таких осіб. Таким чином держава приймає під свій захист осіб, рівень психічного чи фізичного розвитку яких не дозволяє у повній мірі усвідомлювати небезпеку, яка їм загрожує, і відповідним чином на неї реагувати.

4. Слід зазначити, що затверджена Наказом Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністерства внутрішніх справ України від 9 березня 2004 р. за номером 3/235 Інструкція щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ із питань здійснення заходів із попередження насильства в сім'ї передбачає необхідність одержання такої інформації "безпосередньо від цього неповнолітнього або недієздатного члена сім'ї або від органів і установ, на які покладене здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї" (п.36.3 Інструкції). Таке положення ускладнює своєчасність та ефективність прийняття профілактичних заходів, оскільки суттєво обмежується право третіх осіб на надання інформації щодо насильства відносно неповнолітньої або недієздатної особи.

У той же час п. 36.4 згаданої Інструкції передбачає таку підставу вжиття заходів, як отримання інформації про реальну загрозу вчинення насильства в сім'ї за інших обставин (публікації в засобах масової інформації, колективні звернення громадян, керівників організацій, підприємств, судів, навчальних закладів, органів громадського самоврядування та ін.). Необхідно мати на увазі, що отримання відповідної інформації від вказаних осіб може бути підставою для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї тільки за умови згоди жертви насильства в сім'ї або особи, щодо якої існує реальна загроза його вчинення. Проте така згода не вимагається від неповнолітньої або недієздатної особи.

Треба вказати на те, що зазначені вище підстави передбачені як підстави для винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї як одного із спеціальних заходів попередження сімейного насильства. При цьому в Інструкції не міститься іншого переліку підстав для вжиття заходів із попередження насильства в сім'ї, у той же час у ній визначається порядок застосування всіх цих заходів, тобто можна стверджувати, що цей перелік стосується кожного з них.

5. Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну його загрозу затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 616 (далі - Порядок). Цей Порядок визначає механізм прийняття, обліку й розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім'ї або реальну його загрозу (далі - заява) та розповсюджується на органи та установи, визначені у ч. 2 статті, що коментується.

У Порядку зазначено, що прийняття, облік і розгляд заяв здійснюється за місцем проживання постраждалого від насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства, державним комітетом України у справах сім'ї та молоді (зараз - Міністерством України у справах молоді та спорту), управлінням або відділом у справах сім'ї та молоді відповідної місцевої держадміністрації, службою дільничних інспекторів міліції та кримінальною міліцією у справах неповнолітніх органу внутрішніх справ. Відмова у прийнятті та розгляді заяви не допускається.

Одразу після надходження заяв до державного комітету України у справах сім'ї та молоді, управління або відділу у справах сім'ї та молоді відповідної місцевої держадміністрації, вони реєструються в журналі обліку заяв про вчинення насильства в сім'ї, а у випадку наджодження до служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх органу внутрішніх справ - у книзі обліку заяв про злочини та пригоди. Служба дільничних інспекторів міліції, кримінальна міліція у справах неповнолітніх органу внутрішніх справ протягом трьох днів після отримання заяви інформує про це управління або відділ у справах сім'ї та молоді відповідної місцевої держадміністрації. Про отримання заяви, в якій міститься повідомлення про існування загрози життю й здоров'ю особи, негайно інформується відповідний орган внутрішніх справ (за спеціальною телефонною лінією 02) для вжиття заходів щодо припинення насильства або дій членів сім'ї, що містять реальну загрозу вчинення насильства в сім'ї.

Усна заява викладається заявником і записується посадовою особою відповідного органу, а письмова - надсилається поштою, подається особисто, або передається через іншу особу. У заяві зазначається прізвище, ім'я та по батькові, місце проживання постраждалого від насильства в сім'ї або члена сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення насильства, а також міститься інформація про те, ким вчинено насильство в сім'ї, час і місце його вчинення, умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування, інші обставини вчинення насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення. Відомості про особисте життя та інша інформація, що містяться у заяві, не підлягають розголошенню.

6. У додатку 2 до п. 9 Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї міститься бланк Акту отримання усної заяви про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення:

Слід звернути увагу на той факт, що наведений бланк Акту отримання усної заяви про вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення за своєю формою орієнтований на те, що у більшості випадків жертвою насильства в сім'ї є жінка, а правопорушником - чоловік.

7. Органи розглядають заяву не більше ніж протягом трьох днів. Якщо виникає потреба у перевірці викладених у заяві фактів та з'ясуванні додаткових обставин, заява розглядається не більше ніж протягом семи календарних днів. У разі коли заява стосується неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї, відповідна інформація подається до служби у справах неповнолітніх та органу опіки й піклування.

Під час розгляду заяви здійснюється відвідання постраждалого від насильства в сім'ї або особи, стосовно якої існує реальна загроза вчинення насильства, за місцем проживання представниками служби дільничних інспекторів міліції, управління або відділу у справах сім'ї та молоді, центру соціальних служб для молоді відповідної місцевої держадміністрації, а в разі отримання зазначеної інформації стосовно неповнолітнього - із залученням представників органу опіки та піклування, кримінальної міліції у справах неповнолітніх органу внутрішніх справ і служби у справах неповнолітніх.

Управління або відділ у справах сім'ї та молоді відповідної місцевої держадміністрації організовує надання постраждалим від насильства в сім'ї та членам сім'ї, стосовно яких існує реальна його загроза, психологічних, юридичних, соціально-педагогічних, соціально-медичних, інформаційних та інших послуг, якими вони можуть скористатися через мережу центрів соціальних служб для молоді та їх спеціалізованих служб, а в разі потреби направляють їх до спеціалізованих установ для постраждалих від насильства в сім'ї (кризові центри, притулки, центри медико-соціальної реабілітації).

8. Інструкція щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї передбачає координацію дій органів та установ, на які покладається вчинення заходів з попередження насильства в сім'ї, у разі отримання заяв та повідомлень про вчинення сімейного насильства чи загрози його вчинення. В Інструкції визначаються особливості дій, що вчиняють у таких випадках управління (відділи) у справах сім'ї та молоді й органи внутрішніх справ у межах їх компетенції. Ці особливості відтворюються у Коментарі до відповідних статей Закону України „Про попередження насильства в сім'ї" (див. Коментар до статей 5 та 6 Закону).

9. Інструкцією передбачено, що заяви (повідомлення) про випадки вчинення в сім'ї насильства, жорстокого поводження стосовно неповнолітнього, крім визначених вище органів та установ, приймають також центри соціальних служб для молоді. Служби у справах неповнолітніх такі заяви приймають та розглядають відповідно до Порядку розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення, затвердженого спільним наказом Державного комітету у справах сім'ї та молоді, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства освіти та науки, Міністерства охорони здоров'я від 16.01.2004 № 5/34/24/11, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.01.2004 за № 99/8698, та в межах компетенції вживають заходи щодо захисту прав дитини (див. Коментар до ст. 7 Закону).

Стаття 10. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї

1. Члену сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, виноситься офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, за умови відсутності в його діях ознак злочину, службою дільничних інспекторів міліції або кримінальною міліцією у справах неповнолітніх, про що йому повідомляється під розписку.

2. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї може бути винесено осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.

3. У разі вчинення особою насильства в сім'ї, після отримання нею офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, щодо цієї особи у випадках і в порядку, передбачених цим Законом, може бути винесено захисний припис.


1. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї є одним із чотирьох передбачених цим Законом заходів спеціального попередження насильства в сім'ї. Інститут офіційного попередження про неприпустимість протиправної поведінки не є принципово новим для українського законодавства. В п. 4 ст. 4 Закону України "Про міліцію" від 20 грудня 1991 р., яка містить перелік прав міліції, зазначено, що міліція має право виявляти й вести облік осіб, які підлягають профілактичному впливу на підставі та в порядку, встановлених законодавством, виносити їм офіційне застереження про неприпустимість протиправної поведінки. Офіційні застереження активно застосовуються на практиці та мають досить ефективний профілактичний вплив на порушників.

2. Порядок винесення офіційного попередження про неприпустимість учинення насильства в сім'ї раніше передбачався п. 3 Інструкції про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство в сім'ї, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 9 квітня 2002 року № 329. Ця Інструкція втратила чинність згідно з Наказом Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністерства внутрішніх справ України від 9 березня 2004 року № 3/235 „Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї" (далі - Інструкції).

Цією Інструкцією передбачено, що офіційні попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї виносяться за результатами перевірки заяви (повідомлення) про вчинення насильства в сім'ї або реальної загрози його вчинення. Факт вчинення насильства в сім'ї фіксується у спеціальній картці обліку факту скоєння насильства в сім'ї, бланк якої міститься в Додатку 3 до п. 33 Інструкції.

3. Офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї виноситься члену сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх, про що йому повідомляється під розписку. Офіційне попередження може бути винесено осудній особі, яка на момент його винесення досягла 16-річного віку.

Згідно з п.п. 36.1-36.4 Інструкції, підставами для винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї може бути:

- особиста заява про допомогу від члена сім'ї, який постраждав від фізичного, сексуального, психологічного чи економічного насильства в сім'ї;

- висловлене жертвою насильства в сім'ї або членом сім'ї, стосовно якого існує реальна загроза вчинення такого насильства, бажання на вжиття заходів із попередження насильства в сім'ї у разі, якщо повідомлення або заява надійшли не від них особисто;

- отримання повідомлення про застосування насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення стосовно неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї безпосередньо від цього неповнолітнього чи недієздатного члена сім'ї або від органів та установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї;

- отримання інформації про реальну загрозу вчинення насильства в сім'ї за інших обставин (публікації в засобах масової інформації, колективні звернення громадян, керівників організацій, підприємств, судів, навчальних закладів, органів громадського самоврядування та ін.). Слід зазначити, що отримання відповідної інформації від вказаних в цьому абзаці осіб може бути підставою для винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї тільки за умови наявності згоди жертви насильства в сім'ї або особи, стосовно якої існує реальна загроза його вчинення. Така згода не вимагається тільки від неповнолітньої або недієздатної особи.

4. Слід звернути увагу, що за загальним правилом особа вважається суб'єктом правопорушення за умов осудності та досягнення нею певного віку на момент вчинення протиправного діяння. Однак, передбачені Законом спеціальні заходи з попередження насильства в сім'ї не є видами юридичної відповідальності, оскільки вони належать до запобіжних заходів. Тому законодавець визнав за доцільне при встановленні віку застосування таких заходів відштовхуватися не від віку вчинення насильства в сім'ї, а від настання 16-річчя на момент винесення такого попередження.

5. Метою винесення офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї є доведення до відома члена сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, що у разі вчинення таких дій до членів своєї сім'ї він може бути притягнутий до кримінальної, адміністративної чи цивільно-правової відповідальності згідно із чинним законодавством. При цьому особі, якій винесено офіційне попередження, а також іншим членам сім'ї має бути роз'яснено, які саме діяння у сфері сімейного насильства визнаються протизаконними, та який вид і міра відповідальності передбачені законодавством за їх вчинення, що також матиме профілактичний вплив.

Як зазначено в п. 35 Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, у разі встановлення дільничними інспекторами міліції чи працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх у діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину, ними приймається рішення відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, а у випадку встановлення ознак адміністративного правопорушення - відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Якщо такі діяння були вчинені особою до досягнення нею віку кримінальної чи адміністративної відповідальності, то вона не притягається до відповідного виду відповідальності, однак, у разі досягнення особою 16 років на момент розгляду справи, їй може бути винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї.

6. Після отримання офіційного попередження у разі вчинення насильства в сім'ї такій особі дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної міліції у справах неповнолітніх за погодженням з начальником органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис (див. коментар до ст. 13 цього Закону).

Офіційні попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, виносяться працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх за місцем проживання особи, яка вчинила насильство в сім'ї, або в службових приміщеннях дільниці чи органів внутрішніх справ. У разі відмови особи від підписання зазначеного документа в ньому у присутності свідків чи потерпілих (за наявності таких) робиться відповідний запис (п. 40 Інструкції).

Стаття 11. Офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї

У разі систематичної (трьох і більше випадків) віктимної поведінки члена сім'ї, внаслідок якої створюється ситуація, що може призвести до вчинення насильства в сім'ї, службою дільничних інспекторів міліції або кримінальною міліцією у справах неповнолітніх даному члену сім'ї виноситься офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї, про що йому повідомляється під розписку.


1. Офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї є принципово новим для українського законодавства попереджувальним заходом. Цей захід спеціального попередження спрямований на запобігання віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї - негативного соціального явища, яке уперше було законодавчо визначене цим Законом.

У ст. 1 цього Закону віктимна поведінка щодо насильства в сім'ї визначається як поведінка потенційної жертви насильства в сім'ї, що провокує насильство в сім'ї. (Див. Коментар до ст. 1 Закону). Відповідно до п. 38 Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї, затвердженої Наказом Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністерства внутрішніх справ України від 9 березня 2004 року № 3/235 (далі - Інструкції), у випадках, коли один зі членів сім'ї своєю поведінкою систематично (три рази й більше) провокує вчинення насильства в сім'ї й цим самим створює ситуацію, що може призвести до його вчинення, працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх такому члену сім'ї виноситься офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї. Про винесення офіційного попередження така особа сповіщається під розписку.

Треба особливо наголосити на тому, що підставою для винесення офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї є саме провокаційна поведінка потенційної жертви насильства в сім'ї - ризикована, необачна, бездумна, легковажна, розпутна, аморальна та інша соціально негативна поведінка, внаслідок якої створюється ситуація, що може призвести до вчинення насильства в сім'ї. Така поведінка може виявлятися у принизливому ставленні до інших членів сім'ї, штучному створенні в сім'ї нестерпного клімату, несправедливості, цинізму тощо.

2. При здійсненні віктимологічної профілактики треба враховувати, що певні категорії членів сім'ї характеризуються підвищеним ступенем віктимності, зокрема, неповнолітні, недієздатні члени сім'ї, особи похилого віку, інваліди, за певних обставин та особистісних характеристик - жінки. Однак до цих категорій осіб не може застосуватись офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї, якщо їх поведінка не є явно антисоціальною, свідомо, навмисно та очевидно провокуючою насильство.

3. Як зазначено в Законі та в Інструкції офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки щодо насильства в сім'ї виноситься у разі систематичної (три і більше разів) віктимної поведінки члена сім'ї. Але ні в Законі, ні в Інструкції не визначено, яким само чином повинні фіксуватися випадки віктимної поведінки, тобто оформлюватися ознака систематичності як умова винесення офіційного попередження.

Крім того, спірним питанням є визначення кола осіб, за зверненням яких може виноситися офіційне попередження про неприпустимість віктимної поведінки. Існує думка, що це питання регулюється загальною нормою - ст. 4 Закону України "Про попередження насильства в сім'ї", згідно якої підставами для вжиття заходів з попередження насильства в сім'ї є заява або висловлене жертвою насильства в сім'ї бажання. В такому випадку, особі, в поведінці якої присутній значний рівень віктимності, слід безпосередньо звернутися до спеціально уповноважених органів або висловити своє бажання про винесення стосовно неї офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки. Таке сприйняття ситуації призводить до того, що деякі жертви насильства в сім'ї не звертаються за допомогою до правоохоронних органів, оскільки побоюються винесення стосовно неї офіційного попередження, а винуватець залишається без покарання.

З нашої ж точки зору, ця ситуація повинна вирішуватися таким чином: офіційне попередження повинне виноситися потенційній жертві лише у випадках, коли факти насильства в сім'ї були виявлені безпосередньо працівниками правоохоронних органів, або стали їм відомі з інших джерел.

4. Стосовно цього попереджувального заходу є ще одне проблема, яка, на наш погляд, також потребує вирішення. Це питання терміну його дії. Справа в тому, що згідно п. 39 Інструкції питання про винесення захисного припису не розглядається у випадках, коли жертва насильства в сім'ї офіційно попереджалась про неприпустимість віктимної поведінки. Тобто, навіть якщо член сім'ї вживе відповідних заходів та знизить рівень своєї віктимності, він все одно не матиме права на захист за допомогою захисного припису.

Такий жорсткий підхід суперечить гуманному характеру Закону, через що необхідно на законодавчому рівні визначити термін дії офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки. Це питання можна вирішити у такий спосіб: вважати загальним терміном дії офіційного попередження про неприпустимість віктимної поведінки один рік і запровадити заохочувальну норму, згідно якої з особи, що довела зміну своєї антисоціальної провокуючої поведінки, відповідне офіційне попередження може бути зняте достроково.

5. Офіційні попередження про неприпустимість віктимної поведінки потенційної жертви виносяться працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх за місцем проживання особи, яка вчинила насильство в сім'ї, або в службових приміщеннях дільниці чи органів внутрішніх справ. У разі відмови особи від підписання цього документа у ньому в присутності свідків чи потерпілих (за наявності таких) робиться відповідний запис.

Стаття 12. Взяття на профілактичний облік та зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї

1. Членів сім'ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, служба дільничних інспекторів міліції чи кримінальна міліція у справах неповнолітніх беруть на профілактичний облік.

2. Зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, проводиться органами, які брали особу на такий облік, якщо протягом року після останнього факту вчинення насильства в сім'ї особа жодного разу не вчинила насильства в сім'ї.

3. Порядок взяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, яким було винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, затверджуються Міністерством внутрішніх справ України.


1. Порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство в сім'ї визначався Інструкцією, затвердженою Наказом Міністра внутрішніх справ України № 329 від 9 квітня 2002 р., зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2002 р. за № 380/6668. Однак цей нормативно-правовий акт втратив чинність у зв'язку з ухваленням Наказу Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністерства внутрішніх справ України від 9 березня 2004 р. № 3/235 „Про затвердження Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї" (далі - Інструкція), яким зараз і регулюються питання взяття на профілактичний облік та зняття з обліку осіб, які вчинили насильство в сім'ї.

2. Згідно з п. 37 Інструкції члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, беруться на профілактичний облік тільки після винесення їм дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної міліції у справах неповнолітніх офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї. На осіб, які беруться на облік, заводяться алфавітні картки обліку особи та відповідні профілактичні справи. При чому працівниками кримінальної міліції у справах неповнолітніх справи заводяться у випадках, коли жертва насильства в сім'ї або особа, що вчинила насильство в сім'ї, не досягли 18-річного віку. Алфавітні картки обліку та профілактичні справи заповнюються й ведуться згідно з п. 10.7. Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі Міністерства внутрішніх справ України, затвердженого наказом МВС України від 20 жовтня 2003 р. № 1212, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 листопада 2003 р. за № 1031/8352.

3. Пунктом 41 Інструкції передбачено, що осіб, які вчинили насильство в сім'ї стосовно інших членів сім'ї й перебувають на профілактичному обліку, знімають з профілактичного обліку у разі:

- закінчення терміну перебування на профілактичному обліку (згідно із Законом України "Про попередження насильства в сім'ї" - один рік після останнього факту вчинення насильства в сім'ї);

- винесення вироку суду про притягнення члена сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, до кримінальної відповідальності у вигляді позбавлення волі;

- тривалої (понад один рік) відсутності за місцем проживання;

- смерті такої особи.

На відміну від Інструкції про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство в сім'ї, Інструкція, що діє зараз, не передбачає такої підстави зняття з профілактичного обліку членів сім'ї, які вчинили насильство щодо інших членів сім'ї, як письмова заява від жертви насильства в сім'ї або клопотання органів і установ, на які покладається здійснення заходів щодо попередження насильства в сім'ї, про дострокове зняття з профілактичного обліку члена сім'ї, який вчинив насильство відносно іншого члена сім'ї, у зв'язку з тим, що реальна загроза вчинення повторного насильства минула, й у зв'язку з виправленням поведінки такої особи.

Органи внутрішніх справ щоквартально направляють до відповідного управління (відділу) у справах сім'ї та молоді інформацію про кількість звернень з питань вчинення насильства в сім'ї або реальну загрозу його вчинення; кількість осіб, які перебувають на профілактичному обліку в ОВС; кількість осіб, яким винесено офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, та кількість винесених захисних приписів; кількість осіб, притягнутих до відповідальності (адміністративної та кримінальної) за вчинення насильства в сім'ї.

Стаття 13. Захисний припис

1. Особі, яка вчинила насильство в сім'ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної служби у справах неповнолітніх за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором може бути винесений захисний припис.

2. Захисний припис не підлягає погодженню у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину.

3. Захисний припис може бути винесений до осудної особи, яка на момент винесення захисного припису досягла 16-річного віку.

4. Захисним приписом особі, стосовно якої він винесений, може бути заборонено чинити певну дію (дії) по відношенню до жертви насильства в сім'ї, а саме:

чинити конкретні акти насильства в сім'ї;

отримувати інформацію про місце перебування жертви насильства в сім'ї; розшукувати жертву насильства в сім'ї, якщо жертва насильства в сім'ї за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім'ї;

відвідувати жертву насильства в сім'ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї;

вести телефонні переговори з жертвою насильства в сім'ї.

5. Зазначені у частині четвертій цієї статті обмеження встановлюються на термін до 30 діб з дня погодження захисного припису з прокурором.


1. Захисний припис є спеціальною формою реагування служби дільничних інспекторів міліції та кримінальної міліції у справах неповнолітніх щодо захисту жертви насильства в сім'ї. Він може бути винесений дільничним інспектором міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх за погодженням із начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором у разі повторного вчинення насильства в сім'ї особою, яка вже отримала офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї.

2. У захисному приписі вказується, що саме забороняється чинити особі, стосовно якої він винесений. Заборона може бути встановлена на одну або декілька перелічених в законі дій. До таких дій відносяться: а) вчинення конкретних актів насильства в сім'ї; б) отримання інформації про місце перебування жертви насильства в сім'ї; в) розшукування жертви насильства в сім'ї, якщо жертва насильства в сім'ї за власним бажанням перебуває у місці, що невідоме особі, яка вчинила насильство в сім'ї; г) відвідання жертви насильства в сім'ї, якщо вона тимчасово перебуває не за місцем спільного проживання членів сім'ї; д) ведення телефонних переговорів із жертвою насильства в сім'ї. Цей перелік є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Він міститься в статті Закону, що коментується, а також дублюється в п. 39.1. Інструкції щодо порядку взаємодії управлінь (відділів) у справах сім'ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї", затвердженої Наказом Міністерства України у справах сім'ї, дітей та молоді, Міністерства внутрішніх справ України від 9 березня 2004 року № 3/235 (далі - Інструкція).

3. Невиконання захисного припису особою, стосовно якої він винесений, згідно зі ст. 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення, тягне за собою накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк до одного місяця з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку. Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису, тягнуть за собою накладення штрафу від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців із відрахуванням двадцяти відсотків заробітку, а в разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, застосування цих заходів буде визнано недостатнім, адміністративний арешт на строк до п'ятнадцяти діб.

4. Згідно з Інструкцією захисні приписи виносяться працівниками служби дільничних інспекторів міліції або кримінальної міліції у справах неповнолітніх за місцем проживання особи, яка вчинила насильство в сім'ї, або в службових приміщеннях дільниці чи органів внутрішніх справ. У разі відмови особи від підписання захисного припису у цьому документі у присутності свідків чи потерпілих (за наявності таких) робиться відповідний запис.

5. Як зазначалося, захисний припис виноситься особі, яка вчинила насильство в сім'ї після отримання офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім'ї, дільничним інспектором міліції або працівником кримінальної міліції у справах неповнолітніх за погодженням з начальником відповідного органу внутрішніх справ і прокурором. Питання про винесення захисного припису не розглядається у випадках, коли жертва насильства в сім'ї офіційно попереджалась про неприпустимість віктимної поведінки. На погодження захисного припису начальнику органу внутрішніх справ та прокурору подаються офіційне попередження про неприпустимість учинення насильства в сім'ї, заява (інформація) про вчинення насильства в сім'ї та інші матеріали, які характеризують особу правопорушника (п. 39.2 Інструкції). Обмеження встановлюються терміном до 30 діб з дня погодження захисного припису з прокурором.

6. В п. 39 Інструкції чітко визначено, що захисний припис не підлягає погодженню в разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину. Це положення кардинально відрізняється від того, що містилось в Інструкції про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство в сім'ї, де було вказано, що захисний припис не вручається у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину. Нерідко практичні працівники розуміли останнє положення так, що захисний припис у разі наявності в діях особи, яка вчинила насильство в сім'ї, ознак злочину взагалі не виноситься. Зрозуміло, що такий підхід не відповідає попереджувальній спрямованості Закону, оскільки, якщо особа, обвинувачена у вчиненні злочину, наприклад, не взята під варту, а залишається проживати разом із жертвою, то ризик вчинення нею насильницьких дій тільки збільшується. Такій особі необхідно виносити захисний припис, причому навіть без погодження з відповідними посадовими особами, з тим, щоб максимально захисти жертву насильства в сім'ї від можливих порушень її прав. Виходячи з цього, зміни, що відбулися в законодавстві, цілком відповідають положенням статті, що коментується, та меті схвалення Закону України „Про попередження насильства в сім'ї".

Стаття 15. Відповідальність за вчинення насильства в сім'ї

Члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї, несуть кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність відповідно до закону.


Коментована стаття передбачає види юридичної відповідальності, які несуть члени сім'ї, які вчинили насильство в сім'ї.

1. Кримінальна відповідальність встановлена за передбачені Кримінальним Кодексом України від 5 квітня 2001 р. № 2341-ІІІ суспільно небезпечні види фізичного, сексуального, економічного чи психологічного насильства в сім'ї.

Фізичне насильство в сім'ї, за яке передбачено кримінальну відповідальність, може проявлятися у вигляді вчинення злочинів проти життя, злочинів проти здоров'я, злочинів, які ставлять у небезпеку життя чи здоров'я члена сім'ї, та злочинів проти особистої волі.

Злочини проти життя, до яких належать вбивства та доведення до самогубства, є найбільш тяжкими злочинами, що можуть бути вчинені внаслідок насильства в сім'ї. Вбивство згідно ч. 1 ст. 115 КК - це умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. При цьому вбивство малолітньої дитини або жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, є ознакою кваліфікованого складу цього злочину (ч. 2 ст. 115 КК), за наявності якої покарання встановлено у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічного ув'язнення. КК також містить норми, які передбачають відповідальність за так звані привілейовані вбивства, до складу яких належать вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства, систематичного знущання або тяжкої образи з боку потерпілого (ст. 116 КК), умисне вбивство матір'ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК) та умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК). Якщо внаслідок насильства в сім'ї особу було доведено до самогубства або замаху на самогубство, що сталося через жорстоке з нею поводження, шантаж, примус до протиправних дій або систематичне приниження її людської честі і гідності, відповідальність настає за ст. 120 КК "Доведення до самогубства". При цьому доведення до самогубства особи, яка перебувала у матеріальній або іншій залежності від винуватого, а також доведення до самогубства неповнолітнього є кваліфікованими видами доведення до самогубства (вони передбачені, відповідно, ч. 2 та ч. 3 ст. 120 КК), за які встановлено більш суворе покарання.

Сімейне насильство у багатьох випадках має прояв у вчиненні злочинів проти здоров'я. Заподіяння потерпілим тілесних ушкоджень тягне відповідальність за ст. 121 КК "Умисне тяжке тілесне ушкодження", ст. 122 КК - "Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження", ст. 123 КК - "Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання", ст. 124 КК - "Умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця", та ст. 125 КК - "Умисне легке тілесне ушкодження". Побої й мордування, тобто завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю й не спричинили тілесних ушкоджень, передбачені ст. 126 КК. У випадках, коли один член сім'ї, маючи на меті спонукати іншого члена сім'ї вчинити дії, що суперечать його волі, заподіює сильний фізичний біль, фізичні або моральні страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або вчиняє інші насильницькі дії, відповідальність настає за катування згідно ст. 127 КК.

До злочинів проти здоров'я, як виду фізичного насильства в сім'ї, також належать зараження одним членом сім'ї іншого вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК) та зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Фізичне насильство в сім'ї як злочин, що ставить у небезпеку життя та здоров'я особи, - це таке діяння (дія або бездіяльність) одного члена сім'ї стосовно іншого, внаслідок якого потерпілий лишається без допомоги, що створює реальну загрозу його життю чи здоров'ю. До таких злочинів можна віднести залишення в небезпеці (ст. 135 КК), тобто залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану. Кваліфікованим видом цього злочину є вчинення таких дій матір'ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані (ч. 2 ст. 135 КК). Злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки, тягне відповідальність за ст. 166 КК. Сімейне насильство, що загрожує життю та здоров'ю особи, може мати вираз у вчиненні злочинів, пов'язаних із залученням до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів. Так, незаконне введення в організм наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів тягне за собою відповідальність за ст. 314 КК, а схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів - за ст. 315 КК.

Злочини проти особистої волі, як прояв фізичного насильства в сім'ї, можуть мати місце у вигляді незаконного позбавлення волі одного члена сім'ї іншим (ст. 146 КК), а також у торгівлі людьми або іншій незаконній угоді щодо передачі людини (ст. 149 КК). Судова практика свідчить про те, що у межах фізичного насильства в сім'ї злочин, передбачений ст. 149 КК, переважно полягає у вчиненні батьками або особами, які їх замінюють, продажу або іншої незаконної угоди щодо їх новонародженої або малолітньої дитини.

Сексуальне насильство в сім'ї може мати вираз у вчиненні злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, а також злочинів проти громадської моральності.

Так, злочинами проти статевої свободи та статевої недоторканості особи є зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, що тягне за собою відповідальність за ст.152 КК, а насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом за наявності тих самих обставин - за ст. 153 КК. Ст. 154 КК встановлює відповідальність за примушування жінки чи чоловіка до вступу в статевий зв'язок природним або неприродним способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально залежні. Факт перебування винного у шлюбі з потерпілим або наявність тривалих статевих стосунків не скасовує відповідальності за ці злочини.

Окремими нормами встановлено відповідальність за вчинення статевих злочинів проти неповнолітніх. Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, тягнуть за собою відповідальність за ст. 155 КК, а розбещення неповнолітніх, тобто вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла шістнадцятирічного віку, - за ст. 156 КК. Кваліфікуючими ознаками, що обтяжують відповідальність за ці злочини, передбачено вчинення таких дій батьком, матір'ю або особою, яка їх замінює.

Сексуальне насильство в сім'ї як злочин проти громадської моральності може полягати у примушуванні чи втягненні у заняття проституцією шляхом застосування насильства або погрози його застосування, знищення або пошкодження майна, шантажу або обману, що тягне за собою кримінальну відповідальність за ч.2 ст. 303 КК, а вчинення таких дій щодо неповнолітнього - за ч.3 тієї ж статті. Примушування неповнолітніх до участі у створенні творів, зображень або кіно- та відеопродукції, комп'ютерних програм порнографічного характеру передбачене ч. 3 ст. 301 КК.

Економічне насильство в сім'ї, як злочин, може мати такі форми: 1) ухилення від сплати платежів, які один член сім'ї зобов'язаний сплачувати на користь іншого; 2) протидія законній господарській діяльності одного члена сім'ї з боку іншого або, навпаки, примушування члена сім'ї займатися певними видами діяльності; 3) злочинні діяння одного члена сім'ї проти власності іншого члена сім'ї; 4) злочинні діяння одного члена сім'ї по відношенню до майна, що належить йому та іншому члену сім'ї на праві сумісної спільної власності; 5) порушення недоторканості житла; 6) зловживанні опікунськими правами.

Ухилення від сплати платежів, які один член сім'ї зобов'язаний сплачувати на користь іншого, є злочином при злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), злісному ухиленні батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні (ст. 164 КК) та злісному ухиленні від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання непрацездатних батьків ( ст. 165 КК).

Економічне насильство в сім'ї у вигляді протидії законній господарській діяльності одного члена сім'ї з боку іншого або, навпаки, примушування члена сім'ї займатися певними видами діяльності тягне за собою кримінальну відповідальність якщо вчинено:

- протидію законній господарській діяльності, тобто протиправну вимогу припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконувати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальної шкоди або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю, поєднану з погрозою насильства над потерпілим або близькими йому особами, пошкодженням чи знищенням їхнього майна (ст. 206 КК);

- експлуатацію дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування, шляхом використання їх праці з метою отримання прибутку (ст. 150 КК); - примушування чи втягнення у заняття проституцією, тобто надання сексуальних послуг за плату шляхом застосування насильства чи погрози його застосування, знищення чи пошкодження майна, шантажу або обману (ст. 303 КК);

- втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність з метою отримання прибутку та у заняття жебрацтвом (ст. 304 КК).

Значна частина злочинних дій економічного насильства в сім'ї проявляється у протиправних діях одного члена сім'ї щодо майна, яке належить іншому члену сім'ї або перебуває у сумісний спільній власності. Кримінальна відповідальність за такі дії суттєво відрізняється в залежності від того, чи є предметом таких дій майно, що є чужим для винної особи (належить потерпілому члену сім'ї на праві особистої приватної власності або є сумісною спільною власністю та у якому немає частки винної особи), або ним виступає майно, що перебуває у сумісній спільній власності члена сім'ї, що вчиняє насильство, та потерпілого. Питання належності майна члену сім'ї на праві особистої приватної власності, сумісної спільної власності подружжя або сумісної спільної власності батьків та дітей регулюються главами 7, 8, 10 та 14 Сімейного кодексу України (більш докладно про це див. далі у підрозділі 3 „Цивільно-правова відповідальність").

Економічне насильство у вигляді протиправних посягань одного члена сім'ї на власність іншого члена сім'ї, предметом яких виступає майно, яке належить потерпілому члену сім'ї на праві особистої приватної власності або є сумісною спільною власністю та у якому немає частки винної особи, тягне за собою кримінальну відповідальність у випадках вчинення таких злочинів:

- крадіжки, тобто таємного викрадення чужого майна (ст. 185 КК);
- грабежу, тобто відкритого викрадення чужого майна (ст. 187 КК);
- розбою, тобто нападу з метою заволодіння чужим майном, поєднаного із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства (ст. 187 КК);
- вимагання, тобто вимоги передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їхньому віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (ст. 187 КК);
- шахрайства, тобто заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою (ст. 190 КК);
- незаконного заволодіння транспортним засобом, тобто вчинення умисно, з будь-якою метою, протиправного вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі (ст. 289 КК);
- умисного знищення або пошкодження чужого майна, що заподіяло шкоду у великих розмірах (ст. 194 КК).

У випадках, коли предметом економічного насильства в сім'ї є речі, які перебувають у сумісній спільній власності особи, яка здійснює насильство, та іншого (інших) членів сім'ї, то такі діяння не є злочинами проти власності. Злочинні діяння одного члена сім'ї по відношенню до майна, що належить йому та іншому члену сім'ї на праві сумісної спільної власності, за наявності необхідних підстав, можуть кваліфікуватися як самоуправство (ст. 356 КК), тобто самовільне, всупереч установленому законом порядку, вчинення будь-яких дій, правомірність яких оскаржує інший громадянин, якщо такими діями була заподіяна значна шкода інтересам громадянина, державним чи громадським інтересам або інтересам власника. Так, наприклад, самовільне, всупереч волі дружини, використання чоловіком коштів або майна, яке є сумісною спільною власністю подружжя, що заподіяло значну шкоду інтересам дружини або інтересам сім'ї в цілому, тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 356 КК.

Порушення недоторканості житла (ст. 162 КК) при вчиненні насильства в сім'ї може полягати у незаконному проникненні до житла чи до іншого володіння члена сім'ї, який проживає окремо, незаконному проведенні в них огляду чи обшуку, а так само у незаконному виселенні члена сім'ї чи у інших діях, що порушують недоторканість житла. Зловживання опікунськими правами (ст. 167 КК) як вид економічного насильства в сім'ї полягає у використанні опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття житлової площі, використанні майна тощо).

Психологічне насильство, на відміну від інших видів насильства в сім'ї, тягне за собою кримінальну відповідальність досить рідко. Як окремий, самостійний склад злочину, психічне насильство в сім'ї виявляється у вчиненні погрози вбивством (ст. 129 КК) та погрози знищення чужого майна шляхом підпалу, вибуху, або іншим загально небезпечним способом (ст. 195 КК). Зазначені погрози тягнуть за собою кримінальну відповідальність лише за умови наявності реальних підстав побоюватися здійснення цих погроз.

Психологічним насильством у сім'ї слід вважати також розголошення одним із членів сім'ї таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі тих, хто усиновив (удочерив) (ст. 168 КК), втягнення неповнолітніх дітей у злочинну діяльність, у пияцтво, заняття жебрацтвом, азартними іграми (ст. 304 КК), жорстоке поводження з тваринами (ст. 299 КК).

Слід зазначити, що психологічне насильство в багатьох випадках виступає способом вчинення інших видів насильства в сім'ї (наприклад, погроза застосування фізичного насильства може бути способом незаконного позбавлення волі, вчинення зґвалтування, розбою, вимагання, примушування до зайняття проституцією тощо).

У випадках, коли насильство в сім'ї пов'язано з порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, такі дії розглядаються як хуліганство й тягнуть за собою відповідальність за ст. 296 КК. Під час вчинення так званого побутового хуліганства може застосовуватися фізичне насильство щодо інших членів сім'ї (нанесення побоїв, тілесних ушкоджень), сексуальне насильство (наприклад, груба непристойність, публічне оголення), економічне насильство (знищення або пошкодження майна, виселення із житла) або психічне насильство (погрози застосувати насильство, стрілянина у повітря тощо).

2. Адміністративну відповідальність за дії, які кваліфікуються як насильство в сім'ї, передбачено у випадках вчинення наступних адміністративних правопорушень:

- вчинення насильства в сім'ї або невиконання захисного припису - ст. 1732 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-Х (далі - КпАП); - нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, є дрібним хуліганством і тягнуть за собою адміністративну відповідальність за ст. 173 КпАП;

- якщо під час насильства в сім'ї було допущено порушення тиші на вулицях, площах, у парках, гуртожитках, житлових будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями сільських, селищних, міських рад час, то таке діяння тягне за собою відповідальність за ст. 182 КпАП;

- доведення неповнолітнього до стану сп'яніння батьками неповнолітнього, особами, які їх замінюють, або іншими особами карається за ст. 180 КпАП;

- ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов'язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей тягне адміністративну відповідальність за ст. 184 КпАП.

3. Цивільно-правова відповідальність. У разі, якщо дії особи, яка вчинила насильство в сім'ї, підпадають під ознаки злочину або адміністративного проступку, то поряд з притягненням правопорушника до кримінальної чи адміністративної відповідальності до останнього можуть бути застосовані санкції цивільної відповідальності у порядку, передбаченому відповідно ст. 328 Кримінально-процесуального кодексу України та ст. 40 КпАП України. В той же час, якщо дії члена сім'ї, який вчинив насильство в сім'ї, не підпадають під ознаки діянь, що переслідуються в кримінальному чи адміністративному порядку, у постраждалої особи у будь-якому випадку завжди існує право на подання позову та притягнення винної особи до цивільно-правової відповідальності.

Під цивільно-правовою відповідальністю у даному випадку слід розуміти негативні для порушника наслідки вчиненого ним правопорушення (насильства в сім'ї), які проявляються у необхідності відшкодування потерпілому завданої моральної та матеріальної шкоди.

Юридичною підставою такої відповідальності є закон в широкому розумінні, тобто нормативно-правовий акт, який передбачає застосування до особи санкцій цивільно-правового характеру за вчинення певного діяння. Загальні засади цивільної відповідальності, яка виникає із завдання шкоди, врегульовано главою 82 Цивільного кодексу України. Так, згідно з ч. 1 ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим майновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується особою, яка її завдала. Ст. 1167 Цивільного кодексу України закріплює, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичні особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини останньої.

Фактичною підставою цивільної відповідальності є склад цивільного правопорушення, до якого входить протиправна поведінка особи, шкідливий результат такої поведінки (шкода), причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою, вина особи, яка заподіяла шкоду. Відшкодування завданої матеріальної та моральної шкоди винною особою здійснюється або при притягненні цієї особи до кримінальної чи адміністративної відповідальності, або у порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України шляхом подачі відповідного позову.

Так, згідно зі ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом з кримінальною справою. Цивільний позов може бути пред'явлений як під час досудового слідства й дізнання, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Відмова в позові в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'являти той же позов у кримінальній справі. Згідно ст. 40 КпАП України, якщо в результаті вчинення адміністративного правопорушення спричинено майнову шкоду громадянину..., то адміністративна комісія, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення вправі одночасно вирішити питання відшкодування винною особою майнової шкоди, якщо її сума не перевищує двох неоподаткованих мінімумів доходів громадян, а суддя районного (міського) суду - незалежно від розміру шкоди. Крім того, вирок або постанова суду у кримінальній чи адміністративній справі, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дії особи, відносно якої відбувся вирок чи постанова суду, в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони даною особою.

За вибором позивача позовну заяву може бути подано до районного (міського) суду за місцем проживання відповідача, або за місцем проживання позивача, або за місцем заподіяння шкоди (ч. 2 ст. 126 Цивільного процесуального кодексу України). Вона має містити таку інформацію: назва суду, до якого подається заява, точна назва позивача й відповідача, зміст позовних вимог (кожна вимога у резолютивній частині заяви викладається окремо), виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують позов, зазначення ціни позову, підпис позивача або його представника із зазначенням часу подання заяви. До позовної заяви додаються письмові докази, а якщо позовна заява подається представником позивача - також довіреність чи інший документ, що підтверджує повноваження представника (ст. 137 Цивільного процесуального кодексу України). Слід підкреслити, що при розгляді цивільних справ діє презумпція винуватості, тобто обов'язок спростування позовних вимог покладено на відповідача.

Серйозною проблемою цивільної відповідальності осіб, які вчинили насильство у сім'ї, є відшкодування майнової шкоди при вчиненні насильства економічного спрямування. Відшкодування завданої шкоди буде залежати від правового режиму майна, яке пошкоджене або знищене, та в яких відносинах перебуває постраждала особа та особа, яка вчинила насильство в сім'ї (чоловік - жінка, батьки - дитина).

Майно може належати одному з членів подружжя на праві приватної власності або подружжю на праві спільної сумісної власності (глави 7, 8 Сімейного кодексу України від 10 січня 2002 р. № 2947-ІІІ). Слід пам'ятати, що особливості правового режиму майна подружжя може бути визначено шлюбним договором (контрактом). Згідно з ч. 2 ст. 97 Сімейного кодексу України сторони (шлюбного договору) можуть домовитись вважати майно, набуте ними за час шлюбу спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них.

Стаття 57 Сімейного кодексу України до особистої приватної власності дружини, чоловіка відносить: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку успадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, у тому числі коштовності, премії, нагороди, отримані за особисті заслуги (за винятками, встановленими законом) та деяке інше. У разі, якщо шкоду завдано наведеному вище майну (наприклад, дружиною або чоловіком з мотиву ревнощів пошкоджено автомобіль, придбаний одним із членів подружжя до укладення шлюбу), вона підлягає відшкодуванню у повному обсязі за рахунок майна заподіювача шкоди, або (у стосунках подружжя) за рахунок виділеної частки майна, яке перебуває у режимі сумісної спільної власності подружжя.

Відповідно до статей 60-62 Сімейного кодексу України на праві сумісної спільної власності подружжю належить майно подружжя (будь-які речі, за винятком тих, які вилучені з цивільного обігу), набуте за час шлюбу, незалежно від того, чи один з членів подружжя мав самостійний заробіток чи ні, заробітна плата, пенсія, стипендія, одержані одним із членів подружжя і внесені до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську установу (в цьому аспекті невнесення чоловіком або дружиною заробітної плати до сімейного бюджету в разі, якщо один з подружжя з поважної причини (наприклад, догляд за дітьми) не працює, вже може розглядатись як економічне насильство в сім'ї), майно професійного призначення, майно, яке належало дружині або чоловіку на правах приватної власності, після його значного поліпшення за спільні кошти або кошти іншого члена подружжя (за рішенням суду).

Як зазначив Пленум Верховного Суду України у Постанові "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю" від 12 червня 1998 р., спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, житлові й садові будинки, земельні ділянки та насадження на них, продуктивна й робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби, грошові кошти, акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ, кошти, акумульовані в житлово-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі, страхова сума, страхове відшкодування, сплачені за рахунок спільних коштів подружжя, страхові платежі, які були повернуті при достроковому розірванні такого договору страхування або які міг би одержати один із членів подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу, грошові суми та майно, що належать подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами. Шкода, завдана цьому майну, відшкодовується винним в межах виділеної частки, яка належить постраждалій особі, за рахунок частки в спільному сумісному майні або майна, що є приватною власністю особи, яка вчинила насильство в сім'ї. Таким чином, якщо чоловік або дружина знищує майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, інший з членів подружжя має право вимагати відшкодування вартості знищеного майна за рахунок особистого майна заподіювача шкоди, або вимагати поділу майна у порядку ст. 71 Сімейного кодексу України та відшкодування шкоди (грошової компенсації) за рахунок виділеної частки.

Згідно зі статтею 173 Сімейного кодексу України батьки й діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Таким чином, відшкодування шкоди, завданої майну дітей батьками або майну батьків дітьми, здійснюється за рахунок майна винної особи, що належить їй на праві приватної власності. Майно, набуте батьками й дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності й, відповідно, захищається у загальному порядку на підставі Цивільного кодексу України.

Крім того, відповідно до ст. 174 Сімейного кодексу України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Тобто, в разі якщо мати або батько, конфліктуючи з дитиною, псують або знищують її одяг, іграшки тощо, ці дії можуть кваліфікуватись як насильство в сім'ї, а у самої дитини (або у органів опіки і піклування в інтересах дитини) з'являється право вимагати відшкодування завданої шкоди.

Притягнення особи до юридичної відповідальності є можливим, якщо дії цієї особи спричинили іншому членові сім'ї моральну шкоду, шкоду його фізичному чи психічному здоров'ю. У той же час, чинне законодавство не визначає, що слід розуміти під терміном "моральна шкода". Таке визначення закріплено у Постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (нематеріальної) шкоди" від 31 березня 1995 р. № 4 зі змінами, внесеними Постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 р. № 5, відповідно до пункту 3 якої моральна шкода - це втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. В Методичних рекомендаціях "Відшкодування моральної шкоди", затверджених Листом Міністерства юстиції України від 13 травня 2004 р. № 35-13/797 відтворюється вказане визначення моральної шкоди, а саме, визначається, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до чинного законодавства завдання моральної шкоди може полягати, зокрема:

- у завданні фізичного болю та страждань фізичній особі шляхом каліцтва або іншого ушкодження здоров'я;
- у завданні душевних страждань фізичній особі протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
- у завданні душевних страждань фізичній особі знищенням чи пошкодженням її майна;
- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
З огляду на це, особа, що постраждала від насильства в сім'ї, у позовній заяві має зазначити, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Недотримання позивачем зазначених вимог тягне за собою наслідки, передбачені ст. 139 Цивільного процесуального кодексу України.

Рішення місцевого суду може бути оскаржене в апеляційному та касаційному порядку.



© Руднєва О.М., Голіна В.В., Гуторова Н.О., Христова Г.О., Вовк Д.О., 2005
© Харківський центр жіночих досліджень, 2005

 

 

Слідкуйте за повідомленнями:

  • Facebook: PDPII
  • Twitter: PDPII
  • YouTube: PDPukr
Програма сприяння Парламенту України (ПСП ІІ)